— Бля, Полло, у тебе зуба нема!

Полло різко нахилився до дзеркальця мотоцикла.

— І правда.

Більше він не усміхався. Пізніше вони повернулися до «Вітрин». Дискотека була вже зачинена. Вони сіли на сходинки і розмовляли й курили там до світанку. Полло час від часу засовував язика між зубами й свистів у цю нову шпарину, сміючись. Нарешті прийшов прибиральник Бандіні, й вони заходились шукати той зуб, як навіжені, між скалками розбитих склянок, черепків та недопалків. І таки знайшли — маленький, білий, він самотньо лежав у кутку поряд з недопалком «Кемел лайт».

— Степе, ось він!

Полло його підняв, як батько допомагає підвестися дитині, з такою ж турботливістю й ніжністю, почистив від землі, і її грудочки впали на його скривавлені коліна. Потім із беззубою ностальгією поклав його до сірникової коробки і, все ще п’яний від останнього світанкового пива, радісно поторохкотів нею собі біля вуха. Тепер Бандіні нарешті міг починати прибирання. Полло сів позаду Степа.

— Відвези мене до лікарні: я хочу, щоб вони негайно вставили мені його назад!

— Полло, це неможливо, тобі до стоматолога треба!

— У «швидкій» вони мені вмить поставлять.

Він завжди був упертим, а того разу ще впертішим у тому своєму алкогольному переконанні.

— То їдемо чи ні?

— Як хочеш… — Степ швидко рушив, ще божевільніший за друга, оскільки тверезий. Мотоцикл летів порожніми дорогами, а він волав на все горло, піднявши ноги з підставок на повній швидкості. Полло міцно вчепився у нього ззаду.

— Чого ти, бля, горлянку дереш?

— Так «швидку» ж імітую, ні?

Степ продовжив у тому ж дусі — скажена людська сирена, що розриває ранкову тишу проспекту Франча, площі Джокі Дельфічі й — униз по Кассії до лікарні.

Приймальний покій лікарні невідкладної допомоги Сан-П’єтро. Якийсь бідак, котрому зранку не пощастило, один укурений мароканець і звиклий до таких місць іпохондрик. Кожен намагався зрозуміти, що привело сюди іншого, кому було гірше. Тимчасові брати у нещасті, зацікавлені та розважені бідами ближнього.

Коли дійшла черга Полло, він пояснив, у чому справа. Санітари та парамедики, а також прості медбрати зайшлися реготом, видихаючи зі своїх ротів у це асептичне повітря запах кави та цигарок.

— Гей, Маріо, тягни сюди суперклей!

Полло врізав дотепникові, розбив йому губу і спробував вибити кілька зубів; йому це вдалося.

— Хочу подивитись, як ти тепер, бляха, реготатимеш!

Степ потяг його геть звідти, рятуючи від гніву присутніх, які тепер точно вповні прокинулися, і від чергових поліцейських, котрі так нічого й не зрозуміли. Полло захопив свою коштовну сірникову коробку, і вони втекли, несучи не лише зуб, а й ще дещо — новий спогад, новий привід для сміху.

Ще одна гиря лягла Степові на груди.

— Як ти?

Степ озирнувся. Це була Мадда. Її усмішка ховалась за краєчком келиха шампанського, її волосся було як трунок, і таким самим був її погляд.

— Хочеш трішки? — наблизила келих до нього.

Степ усміхнувся й підняв своє пиво.

— А-а-а.

Мадда була розчарована, але спробувала приховати це.

— Що ти нині ввечері поробляєш? Де вечерятимеш? — Вона присунулась до нього.

— Ще не знаю, не вирішив.

— Чому б тобі не залишитись тут? Повечеряємо усі разом, як у старі добрі часи. Ну ж бо!

Степ пильно глянув на неї. Скільки ночей, скільки пристрасті. Перегони разом з нею, її садок, вікно, її тепле свіже тіло, пісні Ероса. І цей провокуючий погляд, такий самий, як оце зараз. Степ зупинив на ній очі ще на трохи. Завважив хлопця, який дивився на нього з цікавістю і трішки брутально, питаючи себе, чи не час утрутитися. Потім перед його очима постала інша дівчина — десь далеко, у цьому місті, в машині, на вечірці, поряд з кимось іншим. Спитав себе, як таке могло статися. Та все ж вона була вся в його серці.

Степ провів рукою по волоссі Мадди. Похитав головою, усміхаючись їй. Вона стенула плечима.

— Шкода.

Мадда повернулась до типа з брутальним поглядом. Коли озирнулась, Степа вже не було. На сходинці лежала лише порожня бляшанка з-під пива. Музика зі стереосистеми заглушила звук дверей, що зачинялися. Надворі було холодно. Степ застібнув на собі шкіряну куртку. Підняв комір, закриваючи шию. Потім, наче мимохіть, завів мотоцикл. Коли вимкнув мотор, то був уже під будинком Бабі. Сидів на мотоциклі, дивлячись на людей, що метушилися туди-сюди з пакунками під пахвою. Якась жінка зацікавлено зупинилась перед вітриною. Хлопець та дівчина, що тримались за руки, зробили вигляд, що їх також цікавить щось із виставленого за склом. Хоча їхні подарунки, вже запаковані, точно чекають на них удома. Засміялись, упевнені, що вибрали їх правильно, і пішли собі, поступившись місцем перед вітриною матері з дочкою — з однаковими носами, але різного віку. Портьє вийшов з кабінки, зробив кілька кроків до воріт і привітально махнув Степові. Потім, нічого не кажучи, повернувся у тепло. Степ спитав себе, чи той знає. «Який я дурний, — подумав. — Портьє завжди все знають. Він уже особисто познайомився з тим, про кого я знаю лише з телефонної розмови».

— Алло!

— Привіт.

Він на хвильку замовк, не знаючи, що казати, відчуваючи, як шалено б’ється серце. Воно вже понад два місяці так не калатало. Потім — найбанальніше запитання:

— Як справи?

Потім — тисячі інших, поставлених з ентузіазмом. Відтак ентузіазм потроху почав розвіюватися в її непотрібних словах, у її повідомленнях про нецікаві новини, принаймні нецікаві йому. Чому вона потелефонувала? Слухав потік її марних слів, питаючи себе лише про це. Чому вона подзвонила? Потім — дізнався.

— Степе… Я зустрічаюся з іншим.

Він мовчав, вражений, як ще ніколи в житті. Ці слова були болючішими за тисячі стусанів, ран, падінь, ударів головою, укусів, вирваного волосся. Він зробив зусилля, віднайшов рештки власного голосу на дні серця, змусив його вийти на поверхню, не видати себе:

— Сподіваюся, ти будеш щасливою.

І потім — нічого, тиша. Німо поклав слухавку. «Цього не може бути. Це поганий сон». Захотілося побігти назад у часі, у мить перед тим, коли він про це дізнався, зупинитись там, ніби на краєчку леза, і — не жити, не йти вперед. У такій магічно-жахливій рівновазі. Він лежав на своєму ліжку, ніби полонений власною уявою, здогадками, тьмяними безформними думками. Перед очима мерехтіли обличчя випадкових знайомих, можливих коханок — вони з’являлись і перемішувались між собою, обмінюючись носами, очима, губами, тілами. Уявляв собі її в обіймах іншого. Її обличчя поряд з уявним його обличчям, яке, на жаль, насправді існувало. Побачив, як вона усміхається. Спитав себе, яким було їхнє перше побачення, їхній перший поцілунок. Уявив, як вона вдома нервово готується до виходу, вибираючи одяг, підбираючи кольори, сповнена ентузіазму. Почув, як її серце щасливо тьохкає при деренчанні домофона. Побачив, як вона виходить з під’їзду — гарна, якою вона була багато разів для нього, а нині ще гарніша, бо тепер він її не має. Побачив, як вона сідає в машину — безперечно дорогу, весело вітається з кимось, цілує його в щоку, і вони вирушають, перемовляючись між собою. Свіжі й наелектризовані, сповнені легких тем для розмов, відчуття аромату іншого та спільних фантазій. Побачив вечерю, сповнену поглядів та залицянь, усмішок, вихованості — не вечеря, а сама подоба вечері. Пізніше побачив, як вона гуляє десь цим містом удалині від нього, від їхнього життя, від тисячі спогадів. Побачив, як вона поправляє волосся — як завжди, але тепер це все — для іншого; побачив, як вона усміхається, і їхні губи повільно зближуються. У цю мить Степ страждав, як ніколи досі. Потім спитав себе: «Якщо Бог існує, чому він це допустив? Чому він не зупинив її? Чому у ту мить не показав їй щось про мене, щось чудове, який-небудь прегарний спогад, проблиск пережитого кохання?» Будь-що, що завадило б цьому сторонньому майбутньому, цьому тепер уже народженому поцілункові?

Степ відчув, як гарячі мурашки побігли спиною, здригнувся. Потім зліз із мотоцикла й пішов пішки. В одній вітрині вподобав щось. Зайшов, щоб купити. Коли вийшов — серце гупнуло смертельно. Перед ним проїхала «Тема». Не так швидко, щоб їхні погляди не могли перетнутися. У цю мить вони говорили про все, страждали про все, вони були знову разом. Бабі була там, за цим автоматичним віконцем. Ще якийсь час за ними гналися їхні спогади, їхній новий смуток. Потім вона зникла за воротами житлового комплексу. Він залишився на тротуарі, повільно пішов до свого мотоцикла, замислений. Не міг зрозуміти, що він відчував. Бабі була там, недалеко від нього, у тому будинку, де він проводив з нею вечори, а іноді й потаємні ночі, коли її батьки кудись виїжджали. А тепер поряд із нею був отой. Хто він, бляха, такий? До чого він у її житті? Чому? Сів на мотоцикл. Він на нього чекатиме. Згадав усе, що йому говорила з цього приводу Бабі.

«Я ненавиджу жорстоких. Якщо ти продовжиш у цьому ж дусі — ми не будемо більше разом, я тобі присягаюся». Він тоді не звернув особливої уваги: «Гаразд, я змінюся».

Як того разу в ресторані «Класико». Один тип почав до неї залицятися, спитав у когось з її друзів її ім’я й викрикував зі свого столу:

— Бабі! Йди сюди, сідай з нами.

Розважав у такий спосіб своїх друзів, ідіот. Степ і оком не змигнув. Спокійно сидів поряд з нею, усміхався. Мовчки допив своє пиво. Тоді вона присунулася до нього й прошепотіла на вухо: «Я кохаю тебе! Їдьмо до мене?» Але їм довелося вдовольнитися поцілунками перед під’їздом. На жаль, батьки вже повернулися. Бабі похвалила його: «Ось таким ти мені подобаєшся, ти правильно зробив, що не став сваритися з тим кретином. Ти змінився, ти тепер інший». Він усміхнувся їй, провів до дверей. Почекав, поки двері захряснуться, а тоді — прожогом сходами вниз, заскочив на мотоцикл і полетів назад до «Класико».