— Вісімдесят три!

Бляшанка, кинута долі, підстрибнула на дашку і полетіла вниз з металічним звуком.

— Вісімдесят чотири!

Двічі легко підскочила, покотилася до водостоку, зупинилася й закрутилася між широкими щілинами.

— Вісімдесят п’ять!

Їх залишилося тільки четверо: Степ, Сицилієць, Гак та Даріо. Опустилися всі одночасно. Одяг просякнув потом, ланцюжки, що витяглися з-під футболок, небезпечно розгойдувались на шиях, руки намагалися знайти зручнішу позицію.

— Вісімдесят шість!

Вони були як потужна і шумна машина, що випускала час від часу пару, слідуючи точному ритму.

— Вісімдесят сім!

Знову опустилися.

— Нумо, Даріо! — крикнула Ґлорія знизу, розгойдуючись на своїй «Веспі». — Продовжуй, любий, ти дуже сильний!

— Вісімдесят вісім!

І Даріо, якого щойно підбадьорила дівчина, під час підйому вкляк на півдорозі. Ґлорія це помітила.

— Ну ж бо, Даріо! — прокричала знову зі своєї «Веспи».

Даріо відтискав обома руками, намагаючись зібрати свої розпорошені сили, але не зміг поворухнутися.

Він зупинився, застиг із зігнутими ліктями й передпліччями, що тремтіли. Краплі поту котилися одна за одною з його чола. Стражденно закусив губу. Малюк підійшов до нього і, нахилившись, дивився впритул.

— Панове, ми втрачаємо ще одного…

Ґлорія тихо прошепотіла:

— Нумо, Даріо, відтискай! — але вона зверталася радше до себе самої, аніж до нього. Даріо тремтів усе дужче, зрештою важко гепнувся на мармур. Малюк сів і, посміхаючись, запалив цигарку.

— Раджу всім, у кого вільні руки, торкнутися яєць18 на честь Ґлорії.

Потім обернувся до дівчини, яка стояла під дашком, і, тручи «блискавку» джинсів, заволав:

— Ґлоріє, хай би тобі пір’я у горлі виросло, ти його «спалила»! Не встигла й імені промовити, як він здох. Вісімдесят дев’ять!

Маддалена глянула на Степа. Він здався їй неймовірно гарним, його шкіра була темнішою, ніж зазвичай, а очі — червоними від тривалої напруги. М’язи на шиї випнулись. Маддалена витягла з маленької кишеньки джинсів гумку «Вігорсол» без цукру і поклала до рота.

— Гей, даси мені одну?

Навіть не обертаючись, подала пакетик подрузі, що стояла поряд.

Смак свіжості владно розлився в роті. Маленькі білі зуби рухалися вгору-вниз, трощачи цей прямокутничок, що одразу ж утратив форму. Подумала про ту ніч, кілька днів тому, коли Степ запросив її до своєї домівки і вони там кохалися. Це було прекрасно.

Вона тоді майже висіла на цих плечах, таких гладких, таких широких. Цілком віддалася цій силі, цій хвилі втіхи, цій свіжості його тіла. Ці очі ніби зазирали їй у душу, і цей погляд, здавалося, торкався її серця, так вона його любила. Шепотіла слова кохання, цілувала його шию, за вухом, очі. Він же нічого не казав, увесь час тільки дивився на неї, гладив її по волоссю, усміхаючись, гойдаючись усередині неї ніжно, як у колисці, угору й униз, дбаючи, щоб не навалюватись на неї своєю вагою, тримаючись на ліктях, ледь торкаючись її шкіри. Маддалена ще раз глянула на нього.

— Дев’яносто!

Степ спустився, ледь торкнувся мармуру — і знову вгору, сильно та рішучо. Вона уявила себе під ним. Спалахнуло бажання. Почервоніла й опустила очі. Поклала назад до кишеньки пакетик із гумками, який повернула сусідка.

14 «Варвар-Конан» — американський фільм (1982) режисера Джона Міліуса у жанрі фентезі; головний герой, кімерієць Конан (Арнольд Шварценеггер), має надзвичайну силу.

15 «Марсіяни», або «Space Invaders» — одна з перших відеоігор, популярних в Італії у 1980-х роках.

16 «Step» з англійської крок.

17 Петсі Кенсіт — сценічне ім’я Патрисії Френсіс Джуд Кенсіт, британської акторки, співачки та телеведучої.

18 Так забобонні італійські чоловіки «відводять» від себе біду.

14

17

Так забобонні італійські чоловіки «відводять» від себе біду.

«Варвар-Конан» — американський фільм (1982) режисера Джона Міліуса у жанрі фентезі; головний герой, кімерієць Конан (Арнольд Шварценеггер), має надзвичайну силу.

«Марсіяни», або «Space Invaders» — одна з перших відеоігор, популярних в Італії у 1980-х роках.

«Step» з англійської крок.

Петсі Кенсіт — сценічне ім’я Патрисії Френсіс Джуд Кенсіт, британської акторки, співачки та телеведучої.

16

15

18

5

Поппі та його друзі стояли перед баром «Андзуїні», реготали й жартували, попиваючи пиво. Хтось їв червону піцу, яка ще парувала, облизував кутики, щоб томатний соус не витікав. Ще хтось курив. Кілька дівчат захоплено слухали якогось типа. Він забагато жестикулював, розповідаючи про сварку зі своїм шефом: його звільнили, але нарешті він відігрався за все. Побив усі пляшки вина в магазині, першу з яких — в особливий спосіб.

— Знаєте, що я зробив? Він мені так остогид, що замість заяви про звільнення я огрів його пляшкою по кумполу.

Усі засміялися. Деякі — грубо. Один із них, затятий курець, закашлявся, як навіжений. Тип, бачачи прихильність слухачів, продовжив:

— А він замість того, щоб виплатити мені вихідну допомогу, накатав на мене заяву в поліцію.

І засміявся першим, намагаючись таким чином підтримати цей свій не надто дотепний жарт.

Анналіза також була там. Увечері після того інциденту вона не подзвонила Стефано, ніколи його більше не шукала. Але це було несуттєво. Степ був не з тих, хто страждає на самоті. Вже минуло понад вісім місяців, і він нічого про тих людей не чув. Тож дещо занепокоївся і пішов їх шукати.

— Поппі, друже мій, як справи?

Поппі подивився на типа, що йшов йому назустріч. Усміхнувся, але було зрозуміло, що він не має зеленого поняття, хто це. Так, щось знайоме було — ці очі, цей колір волосся, ці риси обличчя, — але він не пам’ятав. Статурний, з великими руками та широкими грудьми. Степ, помітивши запитальний погляд Поппі, усміхнувся, намагаючись його заспокоїти.

— Сто років не бачились, еге ж? Як твої справи?

Степ дружно поклав руку на плече Поппі.

Сицилієць, Полло та Луконе, що були щасливі супроводжувати Степа, влізли у центр групи. Анналіза все ще усміхалася, коли зустрілася поглядом зі Степом. Вона єдина його впізнала. Усмішка повільно сповзла їй з обличчя. Степ відвів очі й присвятив цілковиту увагу своєму другові Поппі, який усе ще спантеличено дивився на нього.

— Вибач, я ніяк не можу пригадати…

— Як же так?! — Степ усміхнувся йому, все ще обіймаючи за плечі, ніби вони були двоє старих друзів, що давно не бачилися. — Мені сумно таке чути. Зачекай. — Раптом йому сяйнула чудова думка. — Можливо, ти згадаєш ось це.

Витягнув із кишені джинсів капелюшка. Поппі подивився на капелюшок, потім — на усміхнене обличчя осадкуватого типа, який тримав його в обіймах. Ці очі, це волосся. Ага, ну так. Це був той шмаркач, якого він колись віддухопелив.

— Курва!

Поппі спробував вивільнитися з-під рук Степа, але той блискавично схопив його за волосся, заблокувавши.

— Коротка пам’ять, га? Привіт, Поппі.

І, притягнувши його до себе, так жорстко вдарив головою, що розтрощив тому носа. Поппі нахилився, схопився за обличчя. Степ ударив ще раз, з усієї сили. Поппі майже відскочив назад, з брязкотом налетів на віконницю.

І тут Степ насів на нього; ще до того, як той упав, заблокував його, схопивши рукою за горло. Правим кулаком зарядив йому цілу купу ударів згори вниз, по лобі, розбивши брову та губу.

Відступив і, перш ніж Поппі упав, влупив йому кулаком прямісінько в живіт, перекривши дихання.

Хтось із друзів Поппі спробував утрутитися, але Сицилієць їх одразу ж зупинив.

— Спокійно, видихай, стій тихо, зрозумів?

Поппі лежав на землі, Степ гамселив його по грудях, по животу. Поппі спробував згорнутися, закрити обличчя, але нога Степа була нещадною. Бив, де тільки знаходилось місце, потім почав місити його згори. Піднімав ногу і гатив підбором. Сухий сильний удар по вуху, яке тут-таки розірвалося й закривавило, по м’язах ніг, по боках, майже стрибаючи по ньому всією своєю вагою. Поппі вигинався при кожному ударі й нарешті проскімлив жалібно:

— Досить, досить, прошу тебе!

Викашлював кров’ю, яка збігала просто в горло, відпльовував слину, яка звисала з губи. Степ зупинився. Відновив дихання, пострибавши, подивився на свого ворога на землі, нерухомого, переможеного. Потім різко розвернувся і кинувся на білявого хлопця позад себе. Це був той самий, що тоді тримав його ззаду. Ударив йому ліктем в обличчя, навалюючись усією своєю вагою. У типа випали три зуби. Два — на землю. Степ обперся колінами об його плечі. Заблокувавши його так, почав гамселити кулаками по обличчю. Потім схопив його за волосся, із силою почав гатити головою по землі. Раптом хлопця зупинили чиїсь дужі руки. Це був Полло. Підняв його під пахви.

— Ну ж бо, Степе, годі, ходімо звідси, ти його добиваєш.

Сицилієць та Луконе також наблизились. Сицилієць уже мав на кілька проблем більше за інших.

— Ходімо, так буде краще. Бо, мабуть, якась падлюка вже покликала копів.

Степ відсапався, пройшовся півколом між дружками Поппі, які мовчки дивилися на нього.

— Гівнюки!

І плюнув в одного, що стояв з пляшкою кока-коли у руці, влучив в самісіньке обличчя. Пройшов перед Анналізою й всміхнувся їй. Вона несміливо всміхнулася у відповідь, не знаючи до ладу, як поводитись. Ледь ворухнула нижньою губою, тож вийшла якась дивна гримаса. Степ та інші заскочили на свої «Веспони» й поїхали геть. Луконе кермував, як божевільний, позаду сидів Сицилієць; горлали обидва — господарі дороги. Потім наблизились до Полло, позаду якого сидів Степ.

— Бляха, ти ту блондинку легко міг шпокнути… Вона була згодна.

— Передаєш куті меду, Луконе. От завжди тобі подавай все й одразу. Потихеньку, ні? Треба вміти вичікувати. На все свій час.

Того вечора Степ пішов у гості до Анналізи, прислухавшись до поради Луконе. Вона шкодувала, що не подзвонила йому раніше, клялася, що їй дуже прикро, що вона насправді хотіла це зробити, але була страшенно, надзвичайно зайнята. У наступні дні Анналіза дзвонила йому багато разів. Але Степ був такий зайнятий, що не знайшов навіть часу відповісти на дзвінок.