Євгенія Кононенко - У черзі за святою водою

Болюче сонце зморено встає,

І вулиці дрижать, несамовиті.

Розставлено для всіх безжальні сіті,

Пропасниця холодне місто б’є.

І всі ідуть, самотні та неситі,

Але руки ніхто не подає,

Бо кожен — сам, бо в кожного — своє,

І кожному — своє у цьому світі.

І кожен з цілим світом сам на сам

Несе на спродаж свій убогий крам,

І кожному пронизлива судома

Ковтається від горла до грудей.

Куди іти? на працю? до людей?

До Бога? до диявола? додому?

Грецьке слово , яке увійшло до усіх європейських мов, означає перелом, великі зміни. Криза — це удар по традиції. Це коли освячене віками більше не працює. Коли недієвість традиції змушені визнати навіть найвідданіші її прихильники. Криза — це не кінець. Після кризи і далі щось буде. Тільки невідомо, що саме.

Коли вимовляється слово «криза», перша асоціація — криза економічна. Діяльність приносила дохід, на який могли розраховувати. Тепер це закінчилося. Треба думати про щось інше, шукати собі інше місце в цьому світі.

Про економічну кризу пишуть і говорять усі. Всі дають поради, як знайти себе за нових обставин. Та людині, яка багато років займається культурними дослідженнями та гендерною проблематикою, цікавіше говорити про радикальні зміни в інших сферах буття. Про масову культуру, наприклад, яка так само, як і економіка, пронизує наше існування, так само, як і економіка, визначає й формує його.

Багато говорилося про патріархальні схеми масової культури. Ці схеми не лише у зовнішніх проявах, вони й усередині нас. Гендерні стереотипи — то загальні слова, які вже давно не сприймаються як одкровення, які набили оскому, на які вже не реагують. В масову культуру вже давно прийшла жінка, і вона там і бажана гостя, і владна господиня. Проте, аналізуючи сьогоднішні базові сюжети масової культури, не варто говорити про повернення матріархату, залишки якого присутні в архаїчних культах, в міфології, в народній культурі. Хоча жінка й присутня в масовій культурі, але не вона задає їй тон. І не чоловік. Чоловік і жінка діють у сюжетах сучасної культури на рівних, але не про гармонію чоловічого й жіночого свідчать масові чоловік і жінка. В сьогоднішній масовій культурі наявна криза і традиційної маскулінності, і традиційної фемінності. Можна навіть говорити про крах і чоловічого, і жіночого і у візуальних образах маскульту, і в його культурних наративах.

На арену масової культури вийшла дитина. Вередлива розбещена дитина, яка сама не знає, чого вона хоче, яка, одначе, добре знає, що їй усе зійде з рук. І саме така дитина стала обличчям сучасної культурної кризи. Саме дитина є головним героєм усіх сучасних медійних шоу як культурного, так і політичного характеру. Дитина, яка здатна накоїти що завгодно і яка не відповідатиме за скоєне, бо ж вона неповнолітня.

Утім, власне дитина потрапляє у візуальні ряди досить рідко. По-дитинному поводяться дорослі. Маємо кризу дорослості, коли дорослі люди воліють поводитися, як діти. А їхнім взірцем є аж ніяк не чиста серцем дитина, яка тільки й увійде в царство Боже. Дитина як головний медійний персонаж сьогодення — це, з погляду традиції, створіння зіпсуте, аж ніяк не чисте серцем, яке знає, що таке добро і зло, але обирає не добро. А якщо й не зло, то поведінку трикстера, який, бешкетуючи, імітує «погану дитину». Отже, масова культура продукує навіть не дитину, а «погану дитину». Тобто наявна не лише криза дорослості, а й криза дитини.

Так, в рамках масової культури продовжують продукуватися мелодрами і бойовики як у книжкових, так і кіноваріантах, де нібито присутні і традиційна докризова жіночість, і не менш традиційна маскулінність. Продовжують вироблятися пісні, які нібито оспівують традицію. Проте в усьому цьому присутня дитина, яка сміється з освячених сюжетів, блазнює і викривлює їх так, як школярі середніх класів у пору нашого дитинства пародіювали пафосну громадянську лірику, яка вивчалася у школі. Кожна доросла людина, якщо попорпається у власній пам’яті, зможе пригадати вірші зі шкільної програми, спародійовані якимись двієчниками. Але тоді вчительки пафосно засуджували тих двієчників. А тепер подібній стилістиці надаються і великі сцени, і великі екрани, і головне, почесне місце в культурі. Тепер поважні діячі культури, ба навіть політики прагнуть цієї дитинності.

Іронія і дотепність як спосіб реагування на світ існують в культурі давно, і їм завжди відводилося цілком почесне місце в рамках традиції. Утім, нині відбувається щось інше. Нині іронізує над світом саме «погана дитина», викликаючи захоплення й оплески, давно вже зробившись взірцем для наслідування.

В останні кілька років у масовій культурі панує дискурс «поганої дитини». А якщо й не поганої, то такої, яка неодмінно прагне виглядати поганою. Дитини, яка бешкетує. Підлітка, який самостверджується через невмілий бунт. А носієм цього кризового дискурсу є людина доросла, яка вочевидь уважає переконливою саме таку кризову стилістику.

Я говорю про ці явища аж ніяк не оціночно, мовляв, яким бездарним шоу є сучасна масова культура. Ні, я говорю про це типологічно, намагаючись якомога безсторонніше виділити риси поганої дитини в дискурсі сучасної масової культури, в типах поведінки, в приватному й публічному дискурсах. Бо я сама, маючи дорослих дітей, у власній творчості практикую стилістику бунту проти традиційної дорослості, мовляв, погана дитина має рації більше, ніж дорослий, котрий дотримуються традиційних норм, які працювали до кризи.

Вам потрібні ілюстрації до сказаного? Запустіть у YouTube будь-який кліп до будь-якої пісні. Погляньте, які світлини вивішують фотокореспонденти для ілюстрації будь-якої події: переваги цифрового фото використовуються не для того, щоб вибрати найбільш естетичні знімки. Ні, обираються «прикольні» фота, де учасники події відзняті найбільш кумедно: із викривленими ротами, із заплющеними очима, із неадекватними гримасами. А погляньте, які аватари більшість із нас бере для власної репрезентації у соціальних мережах: із виряченими очима, з ідіотичними посмішками. Це не естетика потворного, це криза естетики як такої. Або естетика недозрілості як апофеоз адекватності світовідчуття.

І останні політичні події — самі собою малозначущі, якщо розібратися, але увага до них світових медіа, надвисокий «індекс цитування» також підтверджують сказане мною. Я маю на увазі еміграцію відомого французького актора до Росії. 64-річний актор — зірка французького кіно, який зіграв в кіно чимало мужніх чоловіків, зараз демонструє поведінку інфантильного підлітка. Якби він повівся як чоловік, як громадянин, він мав би протестувати проти введення безглуздого податку, бо на те й існують у демократичній країні відомі люди, щоб коригувати діяльність президентів. Натомість всесвітньовідомий актор продемонстрував бездарне шоу, яке, втім, переглядається і коментується в усьому світі.

Приклад французького актора є найбільш показовим, а подібних прикладів безліч і в національному, і у світовому медійному просторі.

Отже, в умовах економічної кризи ми спостерігаємо кризу дорослості в публічному дискурсі. Поки ті, хто влаштував економічну кризу, по-дорослому підраховують свої мегадоходи, діячі культури й політики, як можуть, захищають свої. Бо ж їхні доходи відрізняються від доходів тих, хто проектує економічні кризи, як кишенькові гроші підлітків відрізняються від грошей дорослих…

Нью-Йорк шанує нічне життя. Тут, як, зрештою, і в усіх великих містах світу, допізна повно людей на вулицях, працюють ресторани й розважальні заклади, але не тільки. У Нью-Йорку вночі відчинено також і крамниці, і книгарні — жінка, яка приміряє пальто о дванадцятій ночі або натовп біля книжкових полиць о другій — абсолютно буденне явище для цього міста.

Зате тих, хто встає рано, у Нью-Йорку абсолютно не шанують. Ті, хто рано встали й вирушили в путь сірими вулицями сонного Манхетена, матимуть великі проблеми зі сніданком. Єдине місце, де це можна зробити, — давно знайомий майже рідний Макдональдс. І завітавши до котрогось із ресторанів цієї всесвітньо відомої мережі, відразу відчуєш різницю між «Макдоном» у нас і на його батьківщині.

Загалом, для тих, хто хоче поїсти в Нью-Йорку смачно, поживно, дешево, існує мережа кулінарій Deli, розташована просто в магазинах харчових продуктів. Найрізноманітніші страви: м’ясне, рибне, гарніри, салати, соуси — можна нагребти на паперову тарілку, зважити і оплатити з розрахунку 4–5 доларів за фунт. Супи по 2,5–3 долари за фунт наливають до паперового горнятка. Це дуже дешево за цінами Нью-Йорка. Звісно, мережа таких кулінарій аж ніяк не є місцем вишуканих обідів і вечерь, там можна побачити і вочевидь декласованих громадян, дуже недбало вдягнених, із тремтячими руками й каламутним поглядом. У деяких із таких кулінарій навіть нема столиків, люди забирають їжу з собою, прилаштовуючи до паперового посуду пластикові кришечки. Несуть її додому або в хорошу погоду їдять на лавочках в убогих нью-йоркських сквериках, де нахабні сірі американські білки мало не стрибають на коліна.

В Америці ніхто ні на кого не дивиться скоса. Нормальні люди також ходять до кулінарій Deli, де їжа на декілька порядків краща, ніж у «Макдоні». Але біда в тому, що рано-вранці такі кулінарії переважно ще не працюють, можна побачити тільки казанки з-під страв, залиті рідиною для миття посуду.