І доводиться йти снідати до «Макдона», які в Нью-Йорку, як і кулінарії Deli, також мало не на кожній вулиці. Можливо, в цьому місті десь є благодійні їдальні для повністю деградованих, де годують безкоштовно, — ті харчові заклади, певне, мають іще жалюгідніший вигляд. Але і в нью-йоркських «Макдонах» також завжди тоскно, завжди мало відвідувачів. Та й ті, хто щось жують, — то літні люди, що справляють враження пенсіонерів, які заробили собі в цій країні мінімальну пенсію. Невеселі й кухарі та офіціанти, які мляво обслуговують той люд. Вони так відрізняються від бадьорих хлопців і дівчат в уніформах Макдональдса, до яких ми звикли в Києві!

Макдональдси стали чи не першими закладами харчування на пострадянських теренах, де гарантовано зразкову чистоту. Калюжі швидко підтирають, все регулярно миють. Було би неправдою сказати, що в нью-йоркських закладах цієї мережі аж так брудно. Там також і миють, і підтирають. Але все — старе і протерте до дірок, колись білий пластик порепаний до чорноти від багатолітнього ревного шкрябання і вже давно потребує не миття, а ґрунтовної модернізації.

У київських Макдональдсах пенсіонерів не побачиш, хіба що якийсь осучаснений онук привів дідуся чи бабусю продемонструвати їм оту чудасію. У київських Макдональдсах загалом весело, жваво, панує дух ситості й забезпеченості. Ті, хто зголодніли, мандруючи містом, і можуть собі дозволити хіба що на ходу запхати до рота біляш, чебурек, хот-дог чи шаурму, ризикуючи заляпати одяг жиром чи кетчупом, із заздрістю поглядають на тих, хто за склом у теплому чистому приміщенні споживає фішмак або даблчиз із картоплею фрі, запиваючи цю їжу фантою або кавою з молоком. До речі, у Нью-Йорку культового пакетика із цією самою картоплею не подають, його заступив тоненький картопляний плацик, що його, скривившись, поїдає яка-небудь висушена сива істота. У Києві зовсім не так. У нас у Макдональдсі можна побачити забезпечених матусь, які привели своїх добре відгодованих діток спожити черговий БігМак. Можна побачити родини гостей столиці з регіонів, які, певне, цілий рік відкладали гроші на вікенд у Києві, щоб, принаймні у цей день, ні в чому собі не відмовляти. Адже серед місць особливого інтересу столиці України Макдональдс є обов’язковим елементом списку!

У Києві, так само, як і у великих містах світу, вже на сьогодні повно інших місць фаст-фуду, себто швидкої їжі — «Швидко», «Два гуся», «Смак», «Містер Снек», є мережа китайських їдалень тощо. Але «Макдон», який на наших теренах з’явився першим, ще не став їдальнею для вбогих, як це сталося на його батьківщині. Українські діти, зазвичай, канючать повести їх саме до Макдональдса. У ресторанах саме цієї мережі провадять дитячі дні народження з тортами і свічками в окремих кімнатках — абсолютно неймовірно уявити бодай якусь вечірку в ресторані відповідного славетного бренду на його батьківщині. Хоча, вочевидь, колись у Нью-Йорку гуляли й по МакДональдсах: у деяких ще й досі стоять фортеп’яна, щоправда, повернуті зубами до стіни.

А сьогодні у Нью-Йорку до МакДональдсів плентаються поїсти або туристи, які, попри нічне життя, встали зарано, і в яких у готелі нема сніданків, або місцеві з тих, у кого життя, м’яко кажучи, на спаді. То ж чи не занепад на батьківщині спонукає завойовувати світ?..

Великі люди: універсальне й національне

Духовне життя будь-якої спільноти — культурної етнічної, расової, релігійної, а тим паче держави, не є можливим без великих людей. Це — істина, висловлена багато разів. Американський філософ Ральф Волдо Емерсон писав: «Вірування у великих людей лежить у нашій природі. Всі міфології починаються з напівбогів: обставина величава, поетична. Їхній дух ширяє над усіма». І далі: «Знайти велику людину — ось мрія юності та одне з найважливіших прагнень зрілого віку».

Це одна з причин того, що проекти штибу Great Britons, Unsere Besten, De grootse Belg, Mari Romani, Les Plus Grands Francais des tous les temps, та й наші «Великі українці» привернули значну увагу як громадян цих країн, які підтримали проекти своєю участю в них, так і численних коментаторів-журналістів, науковців.

Але успішність згаданих вище телешоу має й інші причини, не такі пафосні, як відзначені американським філософом-моралістом. Річ іще й у досить великій популярності всіляких рейтингів серед найширших кіл споживачів медіа-продукції. Любов до рейтингів свідчить про внутрішню потребу ранжування об’єктів, установлення їх ієрархії, притаманну ледь не кожній людині. Потреба структурувати сукупність різнорідних сутностей є своєрідною формою опору хаосові, спробою надання гармонії невпорядкованому простору. Так, рейтинги — досить спрощена форма впорядкування хаосу, але все одно — то спроба встановлення порядку, любов до якого серед споживачів медіа-продукту, певне, і приваблює його виробників.

Постмодерна культурна ситуація характерна й тим, що у процесі укладання численних рейтингів плутаються минущі та «вічні» ієрархії. До списків потрапляють не лише оті великі люди, герої, про яких писали Емерсон або Карлайль, а й топ-моделі, футболісти чи діючі політики. За потраплянням тих чи тих історичних особистостей на перші місця ієрархій «на всі часи», до загалу героїв-державників чи національних поетів, також свого часу стояли «земні» обставини, які сьогодні забулися. Тим, хто не сприйняв остаточно постмодерної культурної ситуації, наявність «позачасових» ієрархій сприймається чимось самозрозумілим, вищим за сьогоденні медійні рейтинги. А пересічним споживачам культурного медіа-продукту подобаються проекти, де в складанні рейтингів беруть участь вони самі. Головне — щоб режисери шоу викликали в учасників необхідний запáл, бажання бачити «свого» кандидата серед переможців. І тому сусідство в популярних рейтингах постатей, що їх наступне покоління забуде, із тими, кого в тій чи тій формі пам’ятатиме, є ознакою сучасного культурного простору.

У світлі всього цього проект «Великі британці», здійснений каналом ВВС у 2002 році, виявився дуже успішним і привернув значну увагу британських телеглядачів. Потім цей формат купили в багатьох країнах Європи, у США та Канаді. У травні 2008 року завершився проект «Великі українці», який проходив то мляво, то з певним пожвавленням, але скандальний фінал зібрав чи не більше відгуків у пресі, ніж весь хід проекту.

Цей проект, а також і скандал навколо нього, вкотре поновив дискусію про те, якого штибу постаті потрапляють до всіляких списків великих постатей і чому. Нагадаймо, скандал, пов’язаний із «Великими українцями», полягав у тому, що, коли вже було сформовано десятку, куди потрапила й одіозна постать лідера ОУН Степана Бандери, це несподівано викликало велику активність прихильників проукраїнського проекту України. Неоднозначний політик, який у народній свідомості водночас асоціюється і з незламною боротьбою за незалежність України, і з терористичними методами боротьби та надмірною жорстокістю до мирного населення, якого підтримують аж ніяк не всі національно свідомі, раптом побачили в Бандері тільки першу його іпостась і стали активно голосувати за цього «великого». І в останні дні перед фіналом зусиллями деяких учасників проекту було виведено на перші позиції князя доби Київської Русі Ярослава Мудрого та російськомовного лікаря Миколу Амосова. Керівник проекту Вахтанг Кіпіані обурено залишив телеканал Інтер, який провадив це шоу, і в численних інтерв’ю коментував фальсифікації у виборі «великих».

Та все одно шоу «Великі українці» можна вважати успішним і репрезентативним. Результати «великих» активно коментувались у пресі, обговорювались у приватних розмовах. За постмодерним сценарієм чи не сама скандальність забезпечила увагу пересічних українців до «великих»? Та й десятка «Великих українців» у варіанті 2008 року, як і вся сотня, дає матеріал для аналізу і для порівняння. Бо ж, зрештою, і сотня, і десятка, за свідченням того ж Вахтанга Кіпіані, формувалися без фальсифікацій, які мали місце тільки під час установлення рейтингу всередині десятки. Отже, знаковим є потрапляння до десятки, а не порядок у ній, до якого певною мірою доклали руки «адвокати» постатей із десятки, як того й вимагав форматВВС.

Зробімо стислий огляд «великих» інших країн і порівняймо їх із нашими[1]. І спробуймо збагнути загальні тенденції: хто саме потрапляє до гурту великих у своїх країнах на початку третього тисячоліття від Р.Х., і національну специфіку тих, кого громадяни вважають своїми великими.

Стисло про те, як відбувалися проекти у Великій Британії та інших країнах, які купили цей формат. У голосуванні «Великих британців» взяло участь 2 млн. Формат програми настільки сподобався телеглядачам, що відразу було запропоновано і втілено проект «100 чорних британців» та «100 найгірших британців» (100 Worst Britons We Love To Hatе). На чолі останнього списку стояв Тоні Блер, а на шостому місці опинились the Queen.

Потім цей проект купив німецький канал ZDF, де було проведено акцію Unsere Besten, і він виявився ще успішнішим, про що свідчить іще більша кількість людей, які взяли участь у голосуванні — 3,5 млн. німців. Відбувався проект у 2003 році. Як свідчить преса про цю акцію, саме педантичні німці — тележурналісти й медіа критики були найбільше стурбовані передовсім точністю критеріїв — кого можна і кого не можна пускати до кола Unsere Besten. Для німецького проекту мав місце «чорний список» людей, яких і розглядати не можна було, це стосується зрозумілого періоду історії Німеччини. І, попри все, тимчасові зірки виявилися на місцях, почесніших, аніж багато прославлених письменників і композиторів. Але в німецьку десятку потрапили винятково всесвітньовідомі німаки: Мартін Лютер, Карл Маркс, Йоганн Гете, Йоганн Себастьян Бах.

Протягом 2004 року відбувався проект De Grootste Nederlander з фінальним голосуванням 15 листопада. Процес ішов мляво, але фінальне шоу, де за першість змагалися політик-гомосексуаліст Пім Фортайн і герцог Вільгельм Оранський, проходило дуже бурхливо, з великим розголосом. Саме нідерландський призер виявився найскандальнішим, або, як тепер кажуть, найбільш контраверсійним. Не всім громадянам королівства Нідерланди аж так подобається, коли їхня держава на сьогодні передусім асоціюється з лібералізацією проституції та одностатевими шлюбами, а не з давньою військово-морською славою, часами, коли Нью-Йорк звався Новий Амстердам. І саме такі громадяни прокинулися на фінальному шоу і відчайдушно голосували за Вільгельма Оранського як найсильнішу постать, яка могла би скинути з п’єдесталу De Grootste Nederlander неоднозначного Піма.