А як воно в Росії? Як у метрополії? Ким є Катерина Велика для громадян сучасної Російської Федерації? Зрештою, не так і легко за самими медійними матеріалами зробити висновок щодо місця тої чи тої особистості в популярній культурі іншого народу. Але нам добре відомо, що в Росії відразу по розвалу СРСР відбулося масштабне переоцінювання цінностей, пов’язане з династією Романових. Антигерої радянських часів стали героями, рятівниками отєчества, мудрими правителями, які дбали про народ і розширювали кордони Російської імперії. Все сказане стосується й такої масштабної постаті, як Катерина Велика.

У сучасному викладі російської історії Катерина не так гнобила селян, як збільшувала населення російської імперії, яке за її царювання зросло мало не вдвічі, а державний бюджет — учетверо. Із 50 губерній тодішньої Російської імперії за Катерини було приєднано 11. За її царювання було побудовано 144 міста. Запорізьку Січ було не зруйновано, а розформовано «за ненадобностью», проте російські армія і флот зростали. За матінки Катерини було отримано багато славних перемог і без неорганізованої Січі. Катерина Велика не гнобила російського народу, а навпаки, захищала його. І психопатку Салтичиху за Катерини, як виявилося, було жорстоко покарано: позбавлено дворянства, засуджено до пожиттєвого ув’язнення, де жорстока поміщиця провела 33 роки — до своєї смерті. Переслідування з боку Катерини Великої Радищева й Новикова зараз у Росії розглядається як справедливе: адже Радищева критикував сам Пушкін, а переслідування Новикова трактується як боротьба з масонством. У Росії поновлено орден Катерини Великої, яким нагороджували придворних дам, зараз ним нагороджують російських діячок культури. Катерина увійшла до дюжини рейтингу «Имя России», посіла 11 місце, щоправда, з великим відривом від Івана Грозного, який посів 10-те місце (230 425 в Івана, 92 065 в Катерини).

Російський офіціоз цілком підніс імператрицю-благодійницю. Здавалося б, і в серцях росіян Катерина ІІ також займає почесне місце. Але, як свідчать приватні контакти авторки цього матеріалу та стихійне електронне опитування родичів і знайомих, які проживають у Росії, Катерина ІІ не є героїнею в Росії. Лаври імперського героя несе імператор Петро І. А в Катерині росіян, а ще більшою мірою росіянок цікавить ота вже згадана розбещена поведінка, її коханці, те, як вона з ними поводилася, а головне, скільки їх у неї було.

У Росії знято кілька історичних — чи псевдоісторичних — серіалів, де фігурує Катерина Велика, також на телебаченні демонструються іноземні фільми про неї, і ця масова культура більшою мірою впливає на росіян, ніж російський офіціоз. Якщо Катерина і є героїнею, то саме російських феміністок. Як відомо, з фемінізмом ідентифікують себе жінки різної житейської філософії, різних життєвих поглядів. Нерідко погляди, що їх сама жінка вважає феміністичними, містять у собі такі настанови поведінки, коли жінка урівнюється з чоловіком в усіх позиціях, і велика кількість любовних контактів у жінки розглядається як прояв справжньої, не пригнобленої жіночої сутності, як боротьба з патріархатом: якщо чоловікові можна, то й жінці також. Якщо російська імператриця Катерина і стала героїнею, то саме в таких жінок. Зрештою, саме Катерина Велика вважається автором популярного афоризму, який не може не подобатися жінкам: «Женщина не может быть равной мужчине, поелику она — неизмеримо выше». Невідомо, чи мудра Феліца направду прорекла ці слова, але досить і того, що освічене російське жіноцтво їй їх приписує.

Якоюсь мірою в проросійській Україні Катерина несе більше міфологічного навантаження, ніж у Росії. Зрештою, найпишніші міста, збудовані Катериною, знаходяться на території сучасної України, та й землі, приєднані до Російської імперії за «матушки імператриці», належать до Южноросії. То ж гоголівські слова «Не встанем, мамо! Не встанем! Умрем, а не встанем!», і сьогодні мають суттєвіший стосунок до Малоросії, ніж до Росії.

Те, що не вмирає

Леся Українка є не лише національною поетесою України, а й входить до культурного іконостасу, до якого національні поети потрапляють не завжди. Тяжка хвороба, з якою поетеса боролася впродовж багатьох років, зробила її мученицею за Україну. Доводилося навіть зустрічати такі інтерпретації долі Лесі Українки, коли її хвороба розглядається саме як ініціація великої людини з великою місією. Саме через тяжку хворобу й розкрився геній Лесі Українки. У площині позитивізму це твердження є сумнівним хоча б тому, що жодна людина, і Леся Українка зокрема, не прожила двох життів — одного з хворобою, іншого без, а тому неможливо твердити, на що була би здатна ця обдарована від природи жінка, якби її здоров’я виявилося кращим. Утім, якщо розглядати містичний вимір великої поетеси, то тут ідея мучениці, яка любить свою муку «і їй дає життя», є цілком плідною і творчою.

Opus Magna Лесі Українки, вінцем її творчості традиційно вважається драма-феєрія «Лісова пісня». Цей текст належить до скарбниці української літератури, але водночас «Лісова пісня» є дуже популярною серед українців. Цей текст люблять не лише ті, хто є традиційними читачами класики, а й широкі верстви. Навіть якщо читали його лише один раз у курсі шкільної програми.


«Лісова пісня» є популярним українським народним брендом, яким названо цукерки, кав’ярні, кондитерські, готелі, туристичні центри тощо. І те, що названо святим для кожного українця іменем «Лісова пісня», презентується як найкраще, хай то туристична база на Шацьких озерах, комплект білизни чи жіночі прикраси із самоцвітами. У деяких містах Волині є не тільки вулиці Лесі Українки, як і мало не в кожному населеному пункті України, а й вулиці Лісової пісні. Відбуваються щорічні фестивалі «Лісової пісні» і на Волині, і в столиці України. Музей Лесі Українки в Колодяжному нещодавно відкрив свій філіал — музей «Лісової пісні». А головне, що всі бодай у загальних рисах знають зміст «Лісової пісні» і зворушливо люблять цей літературний твір. І навіть якщо хтось байдужий до «Лісової пісні», то про це мовчить, не дозволяє собі зневажливих зауваг, як це буває з текстами шкільної програми, які «дістали». Тут усе не так, бо «Лісова пісня» — це святе. Отже, є всі підстави говорити про «Лісову пісню» як про факт популярної культури, культурне явище, що його можна проаналізувати за класичною культурологічною схемою, яка містить п’ять головних аспектів: створення — споживання — сформовані ним репрезентації — пов’язані з ним ідентичності — регулювання цього явища.

Спробуймо зупинитися на всіх цих аспектах.

Тут варто почати від кінця, а саме від регулювання. «Лісову пісню» внесено до шкільної програми. Знаючи технології українського шкільництва, це мало би відвернути від неї всенародну любов, а не прищеплювати її. Але після повісті Івана Франка «Борислав сміється», яку вивчали в радянські часи, а в часи пострадянські замінили не менш нестравним, як на рядового школяра, романом «Перехресні стежки», після поеми тої ж таки Лесі Українки «Давня казка», якою поетеса свого часу зробила щедрий подарунок радянським учителькам, заміненої в пострадянські часи похмурою драмою «Бояриня», драма-феєрія «Лісова пісня» виглядає як текст надзвичайно привабливий, світлий, попри весь її трагедійний пафос. Отже, щодо регулювання: «Лісову пісню» вже давно долучили до шкільної програми з української літератури, в такий спосіб врятувавши ту літературу від повної зневаги з боку українських школярів. Також балет «Лісова пісня», введений до постійного репертуару багатьох оперних театрів, є елементом національно-естетично-патріотичного виховання українських підлітків. Юним українцям неодноразово повторюють, що «Лісова пісня» — це коштовна перлина української літератури. Проте любов до «Лісової пісні» не тільки накидають згори — її підхопили знизу. Тож це — таки явище популярної культури України.

Перейдімо до створення цього шедевру. Всі знають, про це говорять у школі та регулярно нагадують поза школою, гріх не знати, що свою «Лісову пісню» Леся Українка написала дуже швидко, десь за два тижні, і писала вона її у стані творчого екстазу, коли письменник не пише сам, а небесний дух диктує йому. Написала вона її в Грузії 1911 року в першій половині серпня. Саме в ці дні й відзначаються роковини «Лісової пісні», відбуваються згадані вище фестивалі, зокрема «Лесині джерела» на батьківщині великої поетеси — в колишньому Звягелі, нинішньому Новограді-Волинському.

Щодо ідентичностей. Про «Лісову пісню» написано досить багато, цей текст породив велику герменевтику, і кожен автор вважає, ніби саме він знайшов вірне прочитання великого українського тексту. З-поміж споживачів «Лісової пісні» можна вирізнити тих, хто здійснює тлумачення, екзегезу цього тексту, хто є, так би мовити, фахівцями — літературознавцями, театрознавцями, філософами чи культурологами; і тих, хто не тлумачить, а просто любить її. Тобтопосвячених і непосвячених. Звісно ж, є іще байдужі, але про них ми вже згадували. Кожен посвячений знаходить свої витоки «Лісової пісні» у якомусь із творів світової літератури, який Леся Українка мимоволі наслідувала, з яким у процесі створення свого шедевру полемізувала; кожен інтерпретатор «Лісової пісні» називає її центральний конфлікт — між природою та культурою, між поганством і християнством, між буденним і піднесеним, між низьким Еросом і високим тощо. А непосвячені читачі, особливо читачки, просто люблять «Лісову пісню». Тож облишмо наразі інтерпретації «Лісової пісні», що їх здійснюють літературознавці, філософи, письменники, бо вони все одно не мають артикульованої відповіді, чому цю річ так люблять у народі. Краще згадаймо зараз контроверсійні слова відомої інтелектуалки Сьюзен Зонтаґ, яка вважається одним зі світових авторитетів у галузі культурних досліджень. Вона писала у своїй славетній праці «Проти інтерпретації»: «Як вихлопні гази й фабричні дими забруднюють міську атмосферу, так і виверження різних інтерпретацій мистецтва сьогодні отруюють нашу чуттєвість… Замість герменевтики нам потрібна еротика мистецтва».