Як не важко було мені в цьому зізнатися, але вона говорила правду… Хіба я сам не про це мріяв, зустрівши її рік тому на березі Неви, коли покликав Даринку розділити зі мною — все ще невідомим письменником, якому перевалило за сорок — авантюру майбутніх днів? Хіба не був я тоді сповненим романтики й пристрасного кохання? То звідки ж ця печаль невдоволеності? І скільки вона ховатиметься й ростиме в моїй душі, перетворюючись на небезпечний підводний риф? Чи встигну я потім позбутися цього безпричинно небезпечного смутку, щоб наш щасливий корабель якомога пізніше розбився вщент, якщо йому все-таки судилося розбитися? Чи встигнемо ми по-справжньому покохати одне одного, доки наш взаємний інтерес не згасне, мов відсирілий гніт? Зараз між нами — лише чергова сварка й словесна баталія, але ж за нескінченними взаємними докорами може настати й справжня нудьга…

— Можливо, ми з тобою продовжимо поневірятися по світу. Але не інакше, як чоловік та дружина. Не випробовуй мого терпіння! Як бачиш, я сьогодні дуже й дуже злий.

Тут вона вхопилася за свою улюблену рятівну соломинку, яка є у кожної жінки; вони їх тримають за пазухою — про всяк випадок.

— А як бути з моїм хлопцем? Він же — факт, реальність. Коли-небудь він приїде й відвезе мене до Росії. Бо не може жити без мене, повір! Ми любимо одне одного. Він мене не залишить тут надовго…

— Я вже чув цю історію. Це — плід твоєї фантазії! Твоє уявлення про кохання. Ти видаєш бажане за дійсне. А світ влаштований зовсім по-іншому — не думаю, що набагато складніше, ніж тобі здається, але й не настільки примітивно, аби ти могла робити в житті все, що заманеться твоїй маленькій і симпатичній голівоньці! Твій коханий — міф! Він живе лише в твоїй відчайдушній уяві; бо якби був живим, давно б стомився чекати. Хоч тепер він намагається поселитися і в моїх мізках, чорт би його забрав…

— Не смій його чіпати — він мій! Прощає всі мої витівки: і те, що я подорожувала одна, і, коли зв'язавшись із тобою, затрималася тут на рік, — все це для нього дрібниці! По суті, наші з тобою шури-мури для нього нічого не значать. Для нього головне — я!

— Знаєш, про що я шкодую? Про те, що він — всього лише твоя вигадка. Якби він існував насправді, тоді мені легше було б із ним змагатися.

— Я тобі співчуваю… — з'єхидничала вона.

— Авжеж, здається, я потребую співчуття, — не відставав я. — Якщо не тепер, то в найближчому майбутньому точно не обійдуся без нього; адже не можу жити в такій постійній виснажливій боротьбі з твоєю жіночою натурою. Симпатичних і молодих — мільйони, а я — один. І життя у мене — теж одне. Зрозумій, рано чи пізно тобі доведеться обрати між реальністю й твоєї фантазією. Як же бути, якщо я — не оригінальний і банально хочу одружитися?

— Дати тобі жилетку? Поплач по-справжньому! Може, тоді полегшає.

— Дякую, вже полегшало. Однак нам пора забиратися звідси; інакше з хвилини на хвилину просто на нас перекинеться небо…

Ми почимчикували бульварами, де на клумбах цієї печальної осінньої днини подекуди доживали свої останні дні літні квіти. Засвітилися ліхтарі, створюючи відчуття тепла й затишку. Але це був всього лише уявний спокій…

— Перейду на інший бік, а то права рука вже затекла, — пролунав її голос дещо м'якше, ніж я очікував.

* * *

Нас усе більше огортала імла. Ми ніби потрапили на самісіньке дно холодної дощової ночі північної Швеції. Глушина ще та… Навкруги — пітьма, зимно, безлюдно. Ми мерзли, але ще кілька годин безцільно блукали сонним містом. Зігрілися, опинившись зовсім ненадовго в маленькому нічному ресторанчику, де нам не дуже сподобалось. Між іншим, коли потрібно вибрати ресторан, наші з Даринкою смаки майже завжди збігаються. Взагалі, мені подобається немало з того, що бажає вона. У неї — бездоганний смак на гарячі страви, а в мене, на її думку, — на закуску та спиртне. Пам'ятаю, нам обом дуже сподобалося обідати в сільському ресторані на Егейському узбережжі Туреччини, на Кушадасі, звідки рукою подати до грецького Самоса; де приємно проникала в душу й тіло полуденна спека, а звуки усіляких комах, особливо сюрчання цикад, — немов чарівна музика, заколисували слух. І серед цього маленького світу для тебе, й тільки для тебе, котрий затишно розлігся на тапчані під тінню розкішних оливкових дерев, неподалік на багатті смажать рибу, що тільки-но плавала зграйкою в басейні, і на яку ти, мов середньовічний султан, вказав пальцем. І ось риба чудово приготовлена. А скільки всякої запашної зелені до неї: їж — не хочу! І за все це ти платиш зовсім небагато: ціни — божеські; а коли йдеш, тобі дякують, чемно проводжаючи до самої хвіртки оливкової саду, повного голосів екзотичних комах. А турецька спека так і струмує між масляно-сріблястим листям оливок…

— Така злива вперіщила… — ніби ненароком констатує моя супутниця, яка на хвильку вигулькнула з-під широкої, чорної, мов ніч, парасольки, вдивляючись кудись угору, звідки нестримно обрушився на нас дев'ятий вал небесної стихії.

— Це — не на одну годину, і не на дві… Може, нам все-таки повернутися до готелю? — обережно пропоную я, щоб не зіпсувати залишок вечора під проливним дощем. Розумію, що в душі моєї супутниці триває внутрішня боротьба: вона вирішує, що їй робити далі?

Раптом цей вечір виявиться для нас із нею останнім? Адже Дарина може хоч завтра виїхати, залишивши мене одного. Чи він стане початком нових, спокійних, зовсім інших вечорів?… Мені здавалося, я був готовим прийняти будь-яке її рішення; а вона чомусь думала, мучилася, пручалася…

— Ні! — твердо відповіла промерзлим голосом. — Я вирішила ще погуляти. Рано повертатися до того, що вже відомо наперед! Не хочеться! Мені більше до душі незнайоме, незвідане…

— Гаразд, тоді сховаємося під тент. Бачиш, він там, на іншому боці парку?

Розташувавшись під тентом, ми виявили, що не одні. Відчувши присутність людей, із дерева над нами каркнула самотня ворона — змерзла, мабуть, не менше за нас.

— Тільки цього ще не вистачало, — пробурчала невдоволено Дарина. — Кажуть, погана прикмета…

— Мене це не лякає!

І ми мимоволі почали видивлятися в гіллі нічну весталку. Однак у гущі листя, ледь потривоженій осіннім листопадом, не так легко було помітити скоцюблену негостинну істоту. Втім, наразі стало тихо; і ми заспокоїлися, припинили шукати ворону.

— Може, вона нас більше не турбуватиме? — стенув плечима.

Тиші, яка запанувала на кілька хвилин, доки моя супутниця викручувала свій носовичок, яким користувалася, мов промокашкою, вистачило для того, щоб я знову згадав про можливі наслідки нашої любовної історії тут, у шведській глушині, де плітки — така ж звичайна справа, як де-небудь на Рязанщині. Ясно, що моє кохання до юної росіянки без уваги не залишиться. Надто вже все очевидно! А мій найкращий друг Ронні — мешканець великого дружного села, де й мене донедавна вважали своїм хлопцем. Однак приїзд панночки з Росії — неабиякий привід для пікантних чуток. Тож у селі тільки ледачий не знав про наші стосунки. Пояснюється така цікавість дуже просто — я завжди був там бажаним гостем…

* * *

Вотчина Ронні ховається в лісі, далеко від великих доріг. Де ж іще жити любителям усіляких пліток, якщо не в такому місці? У селищі поблизу автомагістралі завжди є чим зайнятися: якщо не торгівлею, то хоча б розбоєм; а плітки — доля маленьких, віддалених сіл. Недарма така глухомань, як Персон, споконвіку славиться не лише своїми казкарями, але й язикатими феськами.

Чув, що Кеннет, наш спільний приятель-швед, уже встиг, між іншим, пожартувати там щодо нас із Даринкою, натякнувши на «любовний трикутник». Ці начебто безневинні слова товариша — немов бальзам для торохтійки Карін, ще однієї знайомої, знаменитої на всю округу тим, що здатна з дохлої мухи зробити справжнього слона. Хоч цього разу Кеннет неабияк ризикує, адже незабаром Карін може поцікавитися: а де ж обіцяна інтрига? Все-таки втрьох нас ще ніхто не бачив! Тут і з’ясується, що приятель передав куті меду…

Цікаво: чи здасться тоді Кеннет? Напевне, ні, не повинен! Як завжди, чіплятиметься за будь-яку дрібницю, аби не зізнатися в тому, що без пліток йому страшенно нудно в своїй дірі. Але тепер, мабуть, він загрузне глибше, ніж будь-коли! До дна сьорбатиме рідку кашу, яку сам так необачно заварив. Ось тоді й настане пора розплати, бо язиката Карін у спокої знайомого вже не залишить: доведеться відповідати за свою вигадку! Ну, й по заслузі йому…

Мої спогади про тихе село, де бурхливо обговорюють особисте життя кожної людини, перервала Даринка:

— Ти кудись запропастився… Про що замислився?

— Про любов. Про що ж іще?…

Вона уважно вслухалася в шелест листя і розсміялась:

— Який жах!

— Авжеж, — погодився я, начебто допускаючи, що кохана прочитала мої думки, — все це не зовсім романтично. І мені здається, краще одружитися, інакше нам не уникнути різних пліток.

— Одружуватися, щоб уникнути пліток? Але я ще не вагітна! До того ж мені не подобається виходити заміж. Це нудне заняття. Особливо пригнічує кінцевий результат: треба ставати люблячою дружиною, далі — матір'ю, а там, кажучи по-російському, і справжньої бабою! Ні, це не по мені!

— А мені все це подобається, і хочу бути одруженим на тобі. Тим більше, коли Кеннет і Карін поважають лише одружених. Інакше, який взагалі сенс одружуватися в цій глушині?!

— Залишимо Кеннета й шведську глушину в спокої. Поговоримо про нас із тобою.

— Давай! — погодився я з деякою тривогою.

Вона тут же поспішила додати:

— Але про нас із тобою ми вже набалакалися. Давай краще помовчимо…

— Давай тоді поговоримо про погоду. Дощ намагається нам щось сказати… Може, підкаже щось розумне.

— Немає дощу розумнішого за мене! — прорекла Даринка з пафосом, і сама засміялася.