авторів Колектив - Відлуння любові: чоловіки

— Чим не предмет гордості для майбутнього чоловіка: атмосферні опади — дурніші моєї обраниці! Лише скажи, що виходиш за мене…

— Тільки якщо ти чесно зізнаєшся, навіщо хочеш одружитися на мені? Хіба тут, у Швеції, баб для вас, мужиків, мало? Навіщо я тобі — тендітна жінка з такої ж глушини в Росії: ні тобі приданого, і ноги у мене від вух не ростуть…

— Мені на тобі воду не возити. А кохання — само по собі вже найцінніше придане. Та, якщо чесно, готовий одружитися на тобі виключно з любові до історії. Навіщо ж іще? Твоє ім'я нагадує мені про давнього перського царя — його звали Дарій… Дружина, будинок, діти, ну і добрі сусіди, — що ще потрібно мужикові для сімейної гармонії й абсолютного щастя?!

— Якщо чоловік закоханий до такої міри, то у жінки вибір невеликий: вийду, напевно, але не одразу… Аргументи у тебе — слабенькі.

Я окинув поглядом промоклу маленьку фігурку моєї норовливої коханої.

— У мене предостатньо аргументів, ти це знаєш, але варіантів — лише два: або я на тобі одружуся, або ти виходиш за мене заміж! Я приймаю обидва варіанти.

— У мене — лише один варіант: дати ляпас Кеннету. Не треба було плескати язиком, пліткуючи про мою бідолашну матусю. Ніколи раніше не думала, що наклеп і наговори можуть збити мене з пантелику… У тебе ж нічого з нею не було, правда?

— Клянуся шведським богом!

— Це заспокоює, але мені цього мало; я ще й мамі допит влаштую. Цікаво — яким богом вона буде клястися? Якщо теж шведським — тобі гаплик!

— Даринко, важливий не бог сам по собі, а той, хто клянеться.

— Авжеж, матуся для мене — на першому місці. Ніяке божество з нею не зрівняється!

— Тоді гарний будь-який бог.

— Що-що, але в цьому у нас збігаються погляди на всі сто: була б людина хороша, а бог згодиться будь-який! Гарний той бог, який об'єднує, а не сварить людей. Але ти — жалюгідний брехунець. Звичайно ж, ти з самого початку задумав на мені одружитись, проте не хотів у цьому признаватися. Ти брехав мені: і в Римі, і у Венеції, і в Греції — біля ніг древніх богів! Цього боги тобі ніколи не пробачать! Не пробачу і я! Ти водив мене за ніс цілий рік!

— І мені це вдавалося?

— Аж ніяк. У такі хвилини ти просто ставав нестерпним…

Високо на дереві знову каркнула наша ворона. Самотньо й сумно. Судячи з усього, вона просто гинула під холодним дощем. Можливо, ми були останніми, хто чув її відчайдушне благання про допомогу; але залишалися байдужими, адже нам вистачало й власних турбот. Раптом птаха зірвалася з гілки і з останніх сил перелетіла під тент. Сіла поряд із нами й спробувала обтруситися; проте марно — вона ледь не беркицьнулася з краю дошки. Втрималася в останню мить, зачепившись кігтями за поручні. Так і сиділа — мокра, похнюплена, але нас зовсім не боялася.

— Бідолаха, як вона змерзла, — співчутливо промовив я.

— А що я замерзаю, тобі — наплювати! — пролунав раптом приглушений жіночий голос моєї супутниці. — Мені вже час додому, до Росії. Тільки там я можу прийняти правильне рішення. Не можна мені тут, під дощем, коли все так незвично й незрозуміло. Тут навіть ворони каркають по-іншому!

— Мені тебе ніколи не збагнути! Ти ніде не хочеш відповідати прямо — ні в теплому ліжечку, ні тут, під дощем. Якого біса тоді валандаємося й мокнемо вночі?!

— Ні, не квап, я повинна ще подумати. Не можу… — потягнулася вона до мене, — до того ж, мені дуже холодно; і я хочу, щоб мене зігріли — ну, хоч трошечки. Хіба не для цього потрібен гарячий закордонний коханець?

— Мені набридло бути твоїм коханцем. Хочу, щоб ти мила посуд, прала, приводила в порядок мій холостяцький будинок. Хочу, щоб ти була затишною, мов загадковий світ ось цих нічних ліхтарів. Вони мені завжди подобаються: і в дощ, і в сніг, і в звичайні дні. З них ллється спокійне, золотаве світло, що заспокоює душу в будь-яку погоду, як світло твоїх відданих очей. До речі, зараз вони світяться якимось ніжним, загадковим вогнем…

— А коли ми одружимося, ти вже до мене не залицятимешся? Невже свято життя скінчиться так швидко? Знаєш, ти — як цей дощ, мов ця ворона, котра шукає тепло і затишок в негоду! Це нечесно — ти мене знову вмовляєш. Хіба ти не можеш якось по-іншому, суто по-чоловічому…

Тоді я обійняв її і з силою притягнув до себе:

— Знаєш, тут дуже часто йдуть дощі. Мені — самотньо, коли за вікном, зовсім близько, періщить злива, а ти — далеко…

— Мені теж не вистачає когось, коли негода. Може, ти і є той чоловік, який божевільно кохає мене, незважаючи ні на що. Чи не так? Давай помріємо, щоб дощ не закінчувався до ранку!

— Давай! — погодився я. — І що тоді?

— Дурненький… Тоді ми обвінчаємося! Тільки обіцяй, що ми будемо обідати в тому оливковому саду, коли мені того захочеться. Обіцяй, що сховаємося з тобою від негоди назавжди — ВДВОХ!

І дощ лив усю ніч, рятуючи нас від негод прийдешніх днів…

м. Норчопінг, Швеція (переклад — Сергій Дзюба)

1

Те, що я зробив помилку, придбавши цей будинок, зрозумів у першу ж ніч.

Мені давно хотілося мати свій будинок. А тут я несподівано на своїй книжці заробив гроші. Наступного дня мене чомусь занесло на іншу вулицю, на якій я, здається, до цього ніколи не бував. Ще здалеку я побачив на паркані надруковане великими літерами, що цей будинок продається.

Мене тут влаштовувало все: і скромні кімнатки, і невеличкий сад, і колія неподалік. З господарем, який після смерті дружини перебирався до доньки у Львів, сторгувалися майже відразу.

Через тиждень я переїхав, забравши майже всі свої речі, а, головне, два чемодани з рукописами, які міг закінчити лише в наступному житті.

Колія дала про себе чути в першу ж ніч. Тільки-но я засинав, йшов товарняк, і весь будинок здригався. Вдень я цього не помічав. Знесилений, засинав лише під ранок, аж поки не зрозумів, що це — доля…

2

Хтось любив читати книжки, хтось не міг жити без полювання, а в мене навіть не хобі, а сенсом життя став секс.

Це все почалося в четвертому класі, коли я пробудилася від того, що тато й мама колисалися в ліжку, яке немилосердно скрипіло. Я боялася собі навіть зізнатися, що вже не сплю. Звісно, я тоді мало що тямила, аж поки мене у восьмому класі не звабив двоюрідний брат.

Але все по-справжньому почалося тоді, коли я вийшла заміж у дев’ятнадцять років. Я зрадила своєму чоловікові через тиждень після весілля. Ми з ним багато займалися сексом, і мені це подобалося, але коли в автобусі невідомий ніби ненароком поклав мені руку на коліно, я зрозуміла, що він гарячіший і палкіший за мого чоловіка. А коли траплялися холодніші, я не давала спокою чоловіку, і він думав, що я з кожним днем кохаю його все більше й більше, хоча я просто надолужувала втрачене.

Я розуміла, що рано чи пізно все може скінчитись, і шкодувала саму себе, а тому ніколи не давала можливості розслаблюватися чоловікам, закохуючи їх у себе до нестями.

3

Я добре пам’ятаю цей день, коли вперше побачив її, — 17 квітня. Все було класично: спершу звернув увагу на розкішні груди, потім погляд ковзнув по струнких ногах, а вже потім, з пристойності, затримався на обличчі.

Здається, всю сонливість ніби вітром змело. Не знаю, чи вона помітила мій погляд, чи взагалі помітила мене, але марево закоханості вже витало наді мною.

Можливо, я вже занадто змучився, чи поїздів у ту ніч було менше й гуркотіли вони тихіше, але я спав. І, звісно, снилася мені вона, ота незнайомка, що йшла нашою вулицею й видавалася мені неземним дивом.

Я не пам’ятаю, що конкретно було в тім нічнім сновидінні, але добре запам’ятав запах жінки. Він не був схожий на щось звичайне — типу яблука чи груші, а ніби занесений з космосу.

Снився мені саме цей запах, і коли він наповнював кімнату, в голові зримо виринав образ незнайомки.

4

У мене сьогодні був один із тих невдалих днів, коли я не те що не зустріла чоловіка, вартої моєї уваги, а навіть не відчула тяги до когось з тих, хто проходив мимо мене. Я би могла, як і в минулі рази, сказати собі, що старію, що, як у собаки чи, вірніше, суки, в мене збився нюх, але я знала, що завтра буде новий день, і я знову візьму слід, і в моїх обіймах забуде про все на світі нова жертва.

Я не отримала задоволення від чоловіка, і, коли він заснув, стала пригадувати, кого взагалі сьогодні зустрічала. Звичайно, коли кількість жінок перевищувала кількість чоловіків, сподіватися на удачу було марно.

Здається, згадала всіх, і тільки обличчя того чоловіка, який визирав з-за паркану, розглядаючи мене впритул, ніби більше на світі жінок не бачив, було оповите туманом.

Звісно, я думала тоді про щось своє сокровенне й не надала цьому чоловікові належної уваги. Чи не вперше самка, мабуть, назавжди втратила самця, який міг її приголомшити чимось незвіданим.

5

Якщо на світі й існує Муза, то це, звісно, та жінка з розкішними грудьми й стрункими ногами. Вона — Муза — надовго поселилася в моєму будинку, і тепер я знав, чому купив його і чому не повинен спати по ночах.

Я не просто писав свій роман, який застряг десь на середині шляху, я тепер творив. Ще звечора я не знав, що буде з моїми героями до ранку і чи взагалі вони удостояться честі, аби я писав про них, чи видумував когось іншого.

Услід за іншими творцями я би міг сказати, що пишу не сам, що це хтось невидимий водить моєю рукою. Але я знав, що це не так. Ефір переповнював космічний запах неземної жінки. Саме мозок давав наказ руці, й вона виробляла на папері словесні кульбіти.