До тями мене привів син. Він щось говорив, але його слів я не чув, знайомив зі своєю дівчиною чи дружиною, я не розібрав, казав, що це його донечка чи моя внучка.

26

Цей чоловік, який жив у будинку біля колії, викликав у мене збентеження. Він був звичайним, і за інших обставин я би не звернула на нього жодної уваги. Це не був мій тип чоловіка, на якого я би могла кинути оком. До того ж він був старий. Звісно, не дряхлий дідок, але принаймні вдвічі старший за мене. З такими мені ще жодного разу не доводилося кохатись.

Якщо сказати, що я була розчарована, — значить, нічого не сказати. В одну мить я збайдужіла до нього, і моя байдужість — я відчувала це, — автоматично переходила на мого хлопця, якого я ніяк не наважувалася назвати своїм чоловіком, бо він формально ним ще не був.

Я намагалася тримати себе в руках, але відчувала, як усередині мене зароджується злість. Це ж треба бути такою дурепою, щоби покохати того, хто не вартував твоєї уваги. Це, мабуть, було якесь неземне кохання, бо в житті годі було таке уявити. Найбільше я боялася, щоби про це не дізналася моя колишня подруга, яка стала коханкою мого чоловіка.

27

Найбільше мене дивувало те, як ця жінка і мій син не помічають очевидних речей. Мені стало зле, коли я побачив дівчинку, яка за іронією долі мала стати моєю внучкою. Вона до болю була подібна на мене. Здається, я густо почервонів, ніби здійснив не знати який гріх і був батьком цієї дівчинки-внучки.

Звісно, цього не могло бути, бо цього й не було, адже я не мав жодних зв’язків, не те що інтимних, з цією жінкою. Це був злий жарт природи, аби донька жінки, яка ще донедавна була моїм ідеалом, стала моєю копією. Я тільки дивувався, чому саме зі мною вирішили провести цей жорстокий експеримент. Поки я думав про це, син несподівано сказав:

— О, тату, дивись, ти справжній дідусь. Наша донька, мов дві краплі води, схожа на тебе.

Сказано це було жартома, але я помітив, що жінці не сподобалось, як мій син назвав її доньку своєю. Можливо, мені це лише здалось, але неприємний осад залишився.

28

Звичайно, це мені не подобалось. За інших обставин я повз вуха пропускала оте «наша донечка» з вуст мого хлопця, якого так ще й не наважилася назвати своїм чоловіком. Але коли він нині ляпнув, що моя крихітка подібна на цього вайлуватого чоловіка (я його так назвала? справді?), то тут уже було не до жартів. Я ж прекрасно знала, що моя донечка подібна на мого вже тепер колишнього чоловіка, хоча ми з ним ще офіційно не розлучились, але це було лише питанням часу.

Всю ніч, звісно, я не могла заснути від гуркотіння поїздів. Здавалося, що будинок ось-ось завалиться. А ще немилосердно під боком хропів мій хлопець, якому я відмовила у сексуальних домаганнях. На диво, донечка спала міцно.

Я відчувала, що за стінкою не спить цей вайлуватий чоловік. Мені раптом захотілося скинути із себе все і завалитися до нього в постіль. Але це вже було занадто зухвало, і я ледве стрималась, аби цього не зробити.

29

Звісно, я задрімав лише над ранок. Найперше мене здивувала схожість зі мною чи то моєї внучки, чи то доньки і навіть не доньки мого сина. Але найбільше мене гнітило інше.

Жінка, яка мала стати моїм останнім коханням, виявилася такою далекою від ідеалу, що мені аж самому ставало страшно. Я гнав подалі всі думки про неї, але з цього, звичайно, нічого не виходило. Чим більше я переконував себе, що це зовсім не ідеал, до якого я прагнув, тим сильнішим був мій потяг до цієї жінки. Здавалось, я вже погоджувався з тим, щоби це була звичайна, а не ідеальна, вимріяна мною в думках, жінка, але душа ще чинила супротив, ніби переконуючи мене не зраджувати власним ідеалам.

Я опинився в дурному становищі. З одного боку, жінка моєї мрії була поруч, за стіною, а з іншого — я все більше й більше усвідомлював, що ця жінка є випадковою в моєму житті, а тому аж ніяк не може стати моїм ідеалом.

30

Від самого ранку мене тягнуло якнайшвидше покинути цей будинок біля колії. Він мені осточортів, як і той вайлуватий чоловік, через якого я так по-дурному втратила голову. Ще ніколи я не почувала себе такою дурепою. Ні, в житті було чимало проколів, коли я припускалася помилок, а потім жалкувала, що зробила той чи інший крок. Але тепер це не був просто прокол. У мене складалося враження, ніби мою душу вивернули назовні, потріпали тріпачкою, прищепили прищепками на мотузці й залишили сушити на сонечку.

Аж тепер я усвідомила, як схожий характером син на батька. Це було те, що я назвала вайлуватістю, хоча насправді не зовсім розуміла значення цього слова. Це ж як треба було не розуміти мене, аби моментально не забратися з цього будинку біля колії, а теревенити з батьком не знати про що, переливаючи з пустого в порожнє. Я ледве загнала всередину свою злість.

31

…Минуло чотири роки…

Я прокинувся від того, що дівчинка сиділа на моїй постелі й уважно дивилася на мене. Саме так. Я відчув її погляд і від цього прокинувся.

— Доброго ранку! — сказала вона серйозно. — Ти завжди так довго спиш?

Я не знав що їй відповісти і просто усміхнувся, але посмішки у відповідь не отримав. Моя персона перестала її цікавити, і дівчинка господарським поглядом обвела мою кімнату. Хитрющі іскорки запалали в її очах:

— Ти хочеш сказати, що прочитав усі ці книги?

Книг було справді багато. Вони займали мало не весь простір від підлоги до стелі. Я впіймав себе на тому, що комусь би іншому збрехав, що прочитав усі ці книги, і навіть не один раз, але не міг цього зробити стосовно цієї дівчинки, дивним чином схожої на мене.

— Всіх не прочитав, але більшість таки прочитав, — чесно відповів я.

— Ого! — захоплено сказала мала. — Мені би не вистачило декілька життів, щоби їх прочитати.

Вона з повагою подивилася на мене, ніби я здійснив не знати який геройський вчинок. Тепер дівчинка сама перша усміхнулась до мене, і я відповів на її посмішку.

32

Я намагалася не потрапляти на очі цьому вайлуватому чоловікові, в якого так дурнувато закохалась. Звичайно, він не був винен у тому, що таке зі мною трапилось, але вже не могла приховати свою дратівливість, зганяючи злість на чоловікові й донечці.

Мені здалося, що він теж оминає мене, а коли ми все-таки пересікались у будинку, то намагається не дивитися мені в очі. При цьому я не помічала, щоби він був злий на мене. Навпаки, від нього віяло спокоєм, ніби він усе життя чекав, коли син приведе додому ось таку дружину з внучкою. Дочка не вилізала із його кімнати, так що до обіду я вже стала ревнувати її до цього вайлуватого чоловіка. Ні, я вже не називала його вайлуватим чоловіком, я вже взагалі ніяк його не називала.

Я впіймала себе на думці, що просто хочу поговорити з ним про життя, як з батьком чи старшим братом, з якими так і не знайшла спільної мови. Якби він заговорив до мене, я би відповіла, і ми би собі гарно побалакали. Проте він чи то соромився, чи я йому була нецікавою, але він не сказав мені жодного слова, ніби мене не існувало на білому світі.

33

Внучка не давала мені писати роман, але я не сердився на неї за це. Вона видавалася мені найкращою подружкою, з якою ми не бачилися багато років, а тепер ніяк не можемо наговоритися.

Я думав, що коли приїде ця жінка, то я не зможу писати свій роман. Доволі швидко я зрозумів, що помилився. Такого натхнення, як раніше, не було, але я доволі швидко просувався вперед. Писав як удень, так і вночі. Внучка мені не заважала. Здавалося, вона розуміла, що я маю виконувати свою роботу, і тихесенько сиділа на килимі, бавлячись своїми іграшками. Вона дивним чином відчувала, що Муза покидає мене, і тоді підходила до столу, я садовив її на коліна, і ми малювали на чистих аркушах паперу дивовижні істоти. Я змагався з нею у фантазіях і, здається, молодів прямо на очах.

Коли маленька вдень спала або гуляла на подвір’ї, я ловив себе на думці, що скучаю за нею. Лише зусиллями волі я стримував себе, щоб не заглянути в сусідню кімнату чи щоб не вийти надвір. Я розумів, що боявся зустрітися з жінкою моєї мрії. І жінка, і мрія були поруч, але виявилися недосяжними.

34

Мій чоловік посварився з начальником і втратив роботу. Тепер він цілими днями лежав на ліжку або тинявся хатою, дратуючи мене все більше й більше.

Одного вечора він сказав:

— Їду на роботу в Польщу.

Я мовчала, бо не знала що відповісти. З одного боку, гроші танули на очах, і не хотілося бути залежним від дідуся. Так я вслід за своєю донькою стала називати батька мого чоловіка. А, з іншого боку, дійсно хотілося, щоби чоловік цілодобово не був зі мною. За всім цим я якось не подумала, як почуватиму себе, коли чоловіка не буде тут. Все-таки я намагалась оминати дідуся, ніби соромилась сама себе, а ще більше того, що могла в нього закохатись.

Чомусь мені здалося, що дідусь зрадів новині про поїздку сина до Польщі. Здавалося, він готовий ділити зі мною хліб-сіль, аби син поїхав.

І лише донечка засмутилась. Мені здавалося, що вона нічого не розуміє. Тепер донечка цілими днями не відходила від татуся і щоразу запитувала в нього:

— А ти скоро приїдеш?

35

Я був би нещирим зі собою, якби не зізнався сам собі, що звістка про від’їзд сина мене, м’яко кажучи, не засмутила. Я вже давно відчував, що після мого розлучення з дружиною ми стали з ним чужими людьми. Ця прірва між нами поглибилася, коли дружина померла.

Я ще не думав про те, як буду жити з його дружиною, яка дружиною йому так і не стала, але мене тішило, що залишається внучка. Щодо маленької, в мене сумнівів не було жодних, бо це таки була моя внучка, єдине щастя на білому світі. Здається, ніхто так не розумів її, як я. Здається, ніхто так не розумів мене, як вона. Ми були ніби дві половинки, роз’єднані в часі.