авторів Колектив - Відлуння любові: чоловіки

Синові до цього було байдуже, хоча він по-своєму любив свою доньку і справді вважав її своєю. А ось його дружина чи то ревнувала мене до своєї доньки, чи то злилася на мене за мої старість і вайлуватість, але наші стосунки не були ідеальними. Я ж намагався на все це не зважати.

36

Мій хлопець, з яким я так і не одружилась і не назвала своїм чоловіком, поїхав зранку до Польщі на роботу, а десь після дванадцятої години дня, коли я ходила в магазин за хлібом, зустріла свого вже тепер колишнього чоловіка, з яким і не розлучалась.

Мені здавалося, що за цей час я жодного разу не подумала про нього, хоча, мабуть, це було не так, але я точно знаю, що він так і не навідався до нас, аби запитати якщо не про мене, то про свою донечку.

На перший погляд, він помолодшав. Це вже потім я дізналась, що він кинув пити, знайшов пристойну роботу. Він якось дивно глянув на мене, ніби бачив уперше у житті.

— Не хочеш повернутися до мене? — запитав він, і я зрозуміла, що це питання в ньому жило вже давно.

Такого болю на фізичному рівні, який ішов від нього, я вже давно не відчувала. Усередині мене ніби щось обірвалось. Я нічого не відповіла своєму чоловікові, навіть не глянула в його бік, хоча відчувала, що він продовжує дивитися на мене.

37

Нарешті настав день, коли я закінчив свій роман і урочисто сповістив про це свою внучечку. Вона зраділа, заплескала в долоні, обійняла мене й поцілувала в щоку.

За цим заняттям нас застала її мама. Не знаю, що на неї найшло: чи то ревність взяла гору, чи то був просто не її день — але вона визвірилась на доньку і на мене. Малій дісталося за те, що вона розкинула свої іграшки по всій хаті, а я був винен у тому, що не поклав її удень спати.

Після прочухана внучка ще довго боялася йти до мене, аби мама не гнівалась, а я з тієї ж причини сидів тихенько у своїй кімнаті. Та все ж, врешті-решт, матуся змилостивилась чи вдала, що нічого не трапилось, — і мала обережно пішла до мене. Ми ще довго з нею розмовляли, намагаючись не кричати і не веселитись, і весь час озиралися на двері, аж поки мала не сказала:

— Дідусю, я піду, бо мама буде злитись.

Я усміхнувся, кивнув їй головою і поцілував у лобик.

38

Я знала, що не повинна була цього робити, але вже не могла нічого вдіяти з собою. Тоді я не думала, що зраджую свого хлопця чи його тата, а тому якісь моральні відчуття стали володіти мною значно пізніше.

Мені здавалося, що я давно вже повинна була зробити цей крок, але лише зустріч з чоловіком прискорила прийняття мною цього рішення. Можливо, пізніше я би просто пішла з будинку біля колії, який так і не став рідним для мене. Мабуть, не обов’язково би повернулась до свого чоловіка, а жила би в мами чи ще десь.

Фізична близькість до свого хлопця мене вже не цікавила. Старий узагалі не викликав у мене жодних емоцій, і я навіть сама собі вже не зізнавалась, що колись закохалась у нього. Все-таки, якщо хочеш, аби твоя мрія жила, не можна близько бути з нею.

А залишатися в будинку біля колії й чекати, поки із Польщі повернеться мій хлопець, який так і не став моїм чоловіком, — я теж не могла.

39

Інтуїтивно я відчував, що щастя не може тривати вічно. І писав же про це у своїх романах, але здавалося, що це стосується інших, а не мене.

Коли дружина мого сина, яка так і не стала йому дружиною, сказала, що йде геть, я відчув, ніби земля розверзається під моїми ногами.

Неземна жінка з космічним запахом, розкішними грудьми і стрункими ногами давно вже вмерла в моїй уяві. Насамперед вивітрився космічний запах, а тому нічого неземного в цій жінці я вже не бачив.

Мені здавалося, що смерть швидко прийде до мене, коли я не бачитиму внучку. Але мала виявилася філософом.

— Дідусю, не переживай, — сказала вона. — Ти приїжджатимеш до нас, а я до тебе.

Вона довго обіймала мене, бо теж не хотіла розлучатись.

— Щоб ти не скучав, пиши новий роман, — сказала вона.

Я усміхався до неї, а по щоках текли сльози. Я плакав за нею і за втраченим коханням…

м. Борислав Львівської області

Чернігівець Андрій Савченко одружувався сім разів, Антоніна Савченко — п’ять. Нещодавно вони знову побралися — між собою, втретє… Ось така неймовірна арифметика. Тепер обоє запевняють, що буквально створені одне для одного і у них — все попереду. Ще б пак! Щасливим молодятам не виповнилося ще й тридцяти. Тоня більше не лупцює Андрія, а її чоловік, настрибавшись у гречку, нарешті переконався, що саме його дружина — ідеальна коханка!

Сімейна корида

У дев’ятому «Б» класі поруч із відмінницею, красунею Тонею посадили дивного хлопчину. Андрій абсолютно не звертав увагу на її вроду, не смикав за коси і навіть не списував у неї контрольні. Натомість зосереджено гриз кінчик олівця і годинами малював якихось фантастичних істот. Його родина нещодавно переїхала до Чернігова, але в новій школі хлопчик поводився так, ніби навчався тут уже сто років.

— Він не прагнув комусь сподобатися, ігнорував місцевих «авторитетів» — у нас, як і скрізь, вчилися такі акселерати-«качки», перед якими тремтів увесь клас, — розповідає Тоня. — Звісно, це було не за правилами. Проте, коли йому спробували дати прочуханки, він наступного дня приніс до школи кастет і мовчки розбив одному з кривдників голову… Більше його не чіпали. Хоч дівчатка на перерві шушукались: от, мовляв, який загадковий пацан — симпатичний і водночас відлюдькуватий… Не знаю, що на мене раптом найшло, та я заявила: «Ось побачите, за кілька тижнів я зумію його приручити!»

— Теж мені дресирувальниця, — посміхається Андрій. — Вона, вирішивши, що найкоротший шлях до серця чоловіка — через шлунок, почала з дому тягати мені апельсини. Потім пропонувала цукерки, жувальні гумки… Ну, я й поцікавився: «Ти хочеш зі мною зустрічатися?»

— Уявляєте, він це промовив на увесь клас, я тоді від сорому таких раків пекла — не знала, куди подітись! Розсердилася: «Чудовисько, як ти тільки міг це подумати! Ти мене дратуєш, відколи з’явився в нашому класі! Я тебе ненавиджу!!!» Так ми вперше посварилися і довго не розмовляли. Та, малюючи своїх чортиків, він, ніби між іншим, якось сказав: «Ти мені теж подобаєшся…» Це було промовлено дуже тихо, але я почула…

— Я просто прагну говорити те, що думаю. Навіщо все ускладнювати?

— Бо ти своєю відвертістю всіх шокуєш. Людям від цього некомфортно. Їм така твоя щирість непотрібна. Треба бути толерантним…

— Толерантним чи лицемірним?

— О, здається, ми зараз знову засперечаємося…

Вони сварились мільйон разів — щоразу через дрібниці. Сварилися навіть у ліжку, коли вперше покохались (Тоня часто приходила до Андрія готувати уроки за відсутності його батьків)… А потім дівчина відчула себе зле, як могла, приховувала свій стан, доки одного разу не з’ясувалося — вона вагітна.

— Розумієте, нам було по 16 років. Це ж скандал на всю школу! — зітхає Тоня. — Мої тато й мама наполягали: потрібно робити аборт, вже й акушерку підшукали… Я була дурна, страшенно налякана й пригнічена, тому погодилась.

— А я виявився розумним і просто поцупив її з лікарні! Тоня мешкала у моїх батьків, доки народився хлопчик, — пригадує Андрій. — До своїх вона переїхала тільки тоді, коли ми з нею трішки побили глек…

— Нічого собі трішки! Я Андрійка щосили відлупцювала кімнатним капцем, бо він так закомизився — хотів, аби нашу дитину ми обов’язково назвали Мстиславом. Що це за ім’я таке?

— Нормальне ім’я, давнє, слов’янське — на честь князя Мстислава. За його правління Чернігівщина була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. Я Мстиславом захоплююся!

— Ти, упертюх, в першу чергу повинен захоплюватися мною. А то, через якогось Мстислава, втратив мене на цілий рік!

— Чому це я тебе втратив? Ми ж одружилися…

— Нас одружила моя рідня, щоб у Миколки був тато. Але мешкали ми окремо! Доки не розлучилися офіційно…

За кілька днів після тієї прикрої події Андрій перестрів колишню дружину з малям, мовчки взяв коляску й рушив до себе додому. Тоня слухняно пішла за ним, а увечері зателефонувала мамі і приголомшила новиною: «Ми помирилися!»

Кульбіти в гречці

— Рік прожили нормально… — продовжує розповідати Антоніна.

— Нічого собі нормально, — не погоджується Андрій. — Ти мене «пиляла» щодня: то шкарпетки не там поклав, то надто швидко заснув…

— Покажи мені сучасну жінку, яка не «пиляє» свого чоловіка! Ви, індики самовпевнені, тільки думаєте, що живете при патріархаті… Я — не феміністка, але оте, як ти кажеш, «пиляння» — це цілком нормальний процес. Мені треба виговоритися! Я не можу тримати все в собі! Розумієш, ми, жінки, так влаштовані…

— А я напрацювався, нанервувався на роботі, мені треба прийти і відпочити, натомість на мене «наїжджають» через якість шкарпетки. Господи, яка різниця, де вони лежать?!

Цього разу розлучення було бурхливим — Савченки потрощили всі меблі та перебили посуд. Антоніна затято лупцювала Андрія його ж таки паском, він захищався її халатом. Але, коли дружина влучила бляхою в обличчя, чоловік по-справжньому розлютився і… пожбурив у вікно члена сім’ї — телевізор. На лемент позбігалися налякані сусіди, одразу ж викликали правоохоронців.

— Якби не міліція, все б завершилося добре, а так ми просто не встигли помиритися, — зітхає Андрій.

— Так, ще б трохи, і ми кинулися б одне одному в обійми, — погоджується Тоня. — І кохалися б до ранку. Ми, коли миримося, у нас таке неймовірне, неземне кохання! Ну, не пощастило…