авторів Колектив - Відлуння любові: чоловіки

— А потім вийшло непорозуміння: сусідка підвернула ногу, я їй лише допоміг до оселі дійти, та про нас почали пліткувати. А що таке Чернігів? Велике село! Тоня дізналася і вирішила мені помститися, завела роман із дідуганом!

— Не перебільшуй, йому було тільки 45 років, без п’яти хвилин полковник, троянди носив оберемками…

— Ну, то й лишалася б із ним. Теж мені — велике цабе!

— Ти — також «молодець», мало мені весілля не зіпсував. Це ж додуматися треба: взяти шлюб з якоюсь артисткою саме того дня, коли нас із Григорієм розписували!

— Вона — не артистка, скільки тобі вже казати…

— Артистка, трактористка — яка різниця? Ти мені зрадив!

— А ти мені?

— А я тебе просто ненавиділа! Подумаєш, уже й поненавидіти трішки не можна. Що, не міг зачекати, доки я з Грицьком розлучуся? Це ж так, не по-справжньому, аби тебе, егоїста, провчити! А ти наче з ланцюга зірвався — то трактористка, то 17-літнє дівча…

— Бо вона завагітніла!

— Хто?

— Школярка…

— Ну, так, ти ж у нас по школярках — великий спеціаліст!

— Тонечко, ми ж про це вже сто разів поговорили, а ти все одно ревнуєш…

— О, сам у гречку скочив, а я винна. Суто чоловіча логіка!

Втеча з раю

Андрій докірливо хитає головою і… вимикає диктофон. Якусь мить вони мовчки обмінюються поглядами. Першою усміхається Тоня:

— Любий, все гаразд?

У Андрія одразу — посмішка до вух. Обережно кладе долоню на коліно дружині, задоволено погладжує…

Перепрошую, що змусив їх понервувати, пригадуючи минуле.

— Ну, що ви, хіба це сварки? Так, невеликі дискусії… — ніяковіє Антоніна. — Знаєте, який він хороший? Я більше місяця в обласній лікарні пролежала, то він доглядав за мною, як за малою дитиною! Прав, прасував, готував… Щодня в коханні зізнавався — такі слова говорив, що сусідки в палаті від розчулення плакали. Казали: «Не чоловік, а золото!» Миколка його взагалі обожнює. У них така міцна чоловіча дружба! Якщо відверто, раніше коханий не цурався чарчини, полюбляв цю справу, та зараз — кинув, не п’є…

— А Тоня курити облишила! — з гордістю додає Андрій.

— Це коли я після Грицька вийшла заміж за Вацлава. Інтелігентний такий чоловік, серйозний. Познайомилися в Трускавці — у мене тоді саме з нирками проблеми почалися. Сиділа за столиком у кав’ярні, нудьгувала. Він підсів, щось запитав російською — у нього виявився дуже смішний акцент… «Ну, — думаю, — не все втрачено, подруго, якщо до тебе іноземці чіпляються!» У нас був звичайний курортний роман, нічого особливого, чесне слово. Тож уявіть собі, як я здивувалась, коли він запропонував вийти за нього! «А що, — вирішила, — і вийду. Поїду в Прагу, то хоч нарешті матиму спокій — забуду коханого…»

— Коли я дізнався, що вона — в Чехії, з відчаю ще двічі одружувався, — зітхає Андрій. — Нормальні були жінки, гарно до мене ставилися, але, як виявилось, я — однолюб: лягав у ліжко з однією, а мріяв про іншу…

— У мене — те ж саме! Ні, ну, коли ми тільки з Миколкою приїхали, все ходили, милувалися Прагою — таке красиве місто! Мені було справді цікаво. Але далі почалися щоденні подружні обов’язки — мусила вдавати, що просто млію від насолоди… Насправді ж, увесь час згадувала, як у нас з Андрійком було — буквально на сьоме небо від пристрасті злітали! Звісно, Вацлав піклувався і про мене, і про сина. Обіцяв, що незабаром усе владнається, я звикну і ми заживемо, мов у раю. Зарплатня у нього — нівроку, будинок — просторий, розкішне авто… Та й хіба теперішня Чехія — не рай? Це ж — Євросоюз! Можна на вікенд без проблем з’їздити до Німеччини, Франції чи, скажімо, Люксембургу. Начебто таке заможне, безтурботне і цілком передбачуване життя… Ні, не звикла, не змогла себе перебороти. Одного дня прокинулася та й дременула з отого раю до свого Андрійка!

А її коханий вже скрізь розшукував чеську адресу Тоні. Батьки колишньої дружини рішуче відмовили: «Ти і зятем був поганеньким і чоловіком нікудишнім, отож свій шанс згаяв. Тому і собі серце не край, і доньці нашій голову не мороч. І так скільки вона, бідолашна, з тобою настраждалася! Будь ласка, дай їй спокій…»

— Проте я відчував, що обов’язково маю поговорити з Тонечкою, попросити вибачення за все заподіяне їй лихо та ще раз освідчитися в коханні. І як вона вирішить, так і буде, — запевняє Андрій. — Якщо скаже забиратися під три чорти, назавжди зникну з її життя і не заважатиму щастю. Звичайно, я розумів, що не маю таких статків, як її чех. Та й не матиму ніколи! Не зможу влаштувати їй подорож до Ейфелевої вежі чи прогулянку Єлисейськими полями. Але в глибині душі я сподівався, що, почувши мій голос, Тоня не кине слухавку і, принаймні, вислухає мене…

— Ой, Андрійку, як ти міг навіть сумніватися в моєму коханні? Дурненький ти мій, я ж увесь час тільки про тебе й думала! — розчулюється Тоня. — Знаєте, нещодавно дзвонив Вацлав. Цікавився моїми справами, говорив, що дуже скучає і не стримався — запропонував: «Мила, якщо передумаєш, приїжджай. Прийму, як найдорожчих мені людей, і тебе, й синочка!» Вацлав — гарна людина, хай би йому поталанило створити власну сім’ю. Бо я вже ніколи не передумаю!

Вони зустрілися і відтоді більше не розлучаються. А якщо й виникають якісь дискусії з приводу дрібниць, одразу прагнуть… усамітнитися в ліжку.

По секрету Антоніна зізналася, що знову вагітна. Цього разу з приводу імені майбутньої дитини подружжя не сперечатиметься. «Головне, щоб малюк народився і ріс здоровим. Власне, Мстислав Андрійович — звучить начебто непогано. Як ви гадаєте?» — посміхається Тоня.

Вони ніжно горнуться одне до одного. Очі у Антоніни блищать. Та й ліжко поруч… Я киваю і вимикаю диктофон.

м. Чернігів

— Чуєш, хлоп, ти мєстний?

— Ну, так.

— О! Це мені й тре’. Десь тут поблизостi церква Київського патріархату має буть. Ти нє у курсі?

Надмірно розмальована, причепурена тіточка вичікувально дивиться на мене, нервово перекладаючи з руки у руку розкішний букет кал.

— Миколи Притиска є за три квартали.

— Во-во, Нiколи! А то я ткнулася туди-сюди, а там греко-католики, а ондо тамтечки, оказується, кацапська, — тіточка з полегшенням зітхає i тицьнувши пальцем кудись за спину, додає: — Оно тама. Тьху, чорт! А я ж так спiшу, так спiшу…

— А там що, весілля?

— Еге ж, свадьба, — охоче підтверджує тіточка.

— Ну, то пішли, проведу вас.

Я згортаю поліетиленовий пакет, ховаю до кишені та вислуховуючи компліменти тіточки, яка цокотить підборами трохи позаду, звертаю ліворуч, намагаючись не злякати зграйку горобчиків, котрі весело цвiрiнькають у пилюці i клюють розсипане кимсь пшоно. Проте цокотіння пiдборiв лякає їх, i пурхнувши, пташки рятуються на декілька метрів.

— Е-е-е, хлоп, а ми туди йдемо? — раптом непокоїться тіточка. — Я тiльки-но одтудова, а кацапської церкви менi не тре’…

Ми саме проходимо повз монастир. Тут вишикувалися у ряд чотири бабусі, які дрібно трусяться i б’ють чолом в асфальт. Перед кожною — іконка i консервна бляшанка. «Людоньки добрiї, подайте на хліб…»

— Туди, туди. Ви не дійшли до Миколи Притиска півквартали, — посміхаюсь я.

— А-а-а, ну, тодi добре, — полегшено зітхає тіточка, старанно кидаючи золотаві гривеники у бляшанки жебрачок, i прохає: — А ти не міг би йти мєдлєннiше? Я не вспiваю.

На прохання супутниці вповільняю ходу. Це дає можливість оцінити букет. Кали. Чом на весілля нареченим дарують похоронні квіти? Як символ похорону дiвочостi, чи що?! Це дійсно квіти скорботи: завітайте до будь-якого похоронного бюро та огляньте жалобні вінки. Декілька з них обов’язково будуть з калами.

Та ще й тільки вчора… Нi, позавчора я зупинився у переході на площі Льва Толстого біля квіткарок. Господи, який шикарний у них товар! Метровi чорнi троянди! Я б залюбки подарував бодай одну таку своїй Наталцi, та — гроші, гроші, де ж вас узяти безробітному?! I немовби навмисно поруч з’являється поважна пана, аби вибрати букет «подрузі на срібний ювілей».

— Вiзьмiть троянди, дамочка. Вiзьмiть! — хором переконували її квіткарки, та пані вперто заперечувала:

— Вони ж чорнi! Не можна. Краще б декілька кал…

— Ну і що з того, що чорнi? — не витримавши, я втрутився у розмову, хоча зазвичай ніколи не роблю цього. Але напередодні особливого для мене i моєї Наталочки дня!..

— Чорнi — то для небiжчикiв, молодий чоловіче, — повчально вiдповiла пані, навіть не глянувши на мене.

— Був такий собі Олександр Блок. Ви, бодай, колись чули про такого поета? — питаю цілком серйозно.

— Авжеж, — я нарешті удостоївся надмiнного погляду.

— Як ви вважаєте, поети знаються на коханні?

— Мабуть, так.

— Тож пригадайте, який подарунок він зробив прекрасній незнайомці:

Я послал тебе чёрную розу

В золотистом как небо аи…

— І що з того?!

— Невже поет здатен подарувати об’єкту пристрасті похоронну квітку в шампанському? Може, навпаки?…

I от сьогодні знов — похоронні кали нареченій. Людина — iстота цiкава. Принаймні, нездатна запам’ятати будь-яку елементарщину, це точно.

— А ми скоро? — хвилюється мiж тим тіточка.

— Вже прийшли.

Вивертаємо з-за рогу, і ось вона — церква Миколи Притиска!

— От спасибi тобi, хлоп…

Моя тіточка вітається, дарує нареченій траурні кали та тицяє нареченому конвертик з грішми.

Я ж завмираю на місці, здивований. Бо що ж це, що?!

Замість тривіальної ляльки до радіатора чорного «БМВ» прикручено розіпнутого Ісуса Христа, оповитого рожевими та блакитними стрічками. Тереновий вінець на чолі Господа та традиційна пов’язка на стегнах пофарбовані золотим, тіло темне — немовби засмагле. Здається, що це не Ісус страждає на хресті за гріхи людства, а красень Шварценеггер засмагає на середземноморському пляжі.