авторів Колектив - Відлуння любові: чоловіки

Мовчу.

Сходить сонце.

— Не мовчи. — Я що, вже не можу їй відмовити? Не хочу. Що б сказати?

— Відпросись з роботи, підемо в ляльковий театр. — Полегшено зітхаю. Ні, не здогадалась, — Давно була там?

— Ні. Ніколи, мабуть. Хіба може в дитинстві… А що?

— Ну то будеш.

— Дивний ти. Я люблю тебе, — несподівано зазирає в очі. — А ти?

— Що я?

— А ти мене любиш?

Мовчу.

Театр Ірі сподобався, а мені ні. Лялькарів не видно.

«А ляльки — як люди», — каже вона мені при виході. Саме так, мила, саме так. Гуляємо. Обід.

Образилась. Але я пригадав справу, яку конче мушу доробити: листи. У мене їх багацько набралось — від друзів, від дівчат. Останніх мабуть більше, — помічаю я із здивуванням. Питання — як можна позбутись листів? Викинути — не годиться, спалити — ніде. Крематорій пошукати, чи що? — Усмішка. Ну, раз спалити не вийде… Йду у ванну, різко розкручую кран та довго вимочую їх у раковині, мну, знову вимочую. Кашу, що залишилась несу в сміття. Треба бути дуже параноїком, щоб думати, що хтось їх складатиме та відновлюватиме їх зміст. Я — не такий. Зі здивуванням помічаю, що ця недовга процедура зайняла решту дня. Чи ні? Чи я просто сидів і дивився у порожнечу? Не пам’ятаю. Пора знову прийняти ліки. Де ж вони? Підступає біль.

Де ліки?

Земля перевертається.

День перший

Знову я у темряві із мрією про світло. Відчуття міцнішають — я відчуваю тут тунель. Світло там, у його кінці, але він поки що закритий. Відчуваю — не на довго. Щось коливає мене: м'яко. Рук і ніг не відчуваю — чи їх і немає насправді. І тіні думок.

Тіло вигинається. Ще раз. Виринаю із небуття. Дихаю. Живу.

Голоси. Іра. Вона. Чоловічий. Лікар?

— Він помирає. Больовий шок. Те, що ми його відкачали його — уже диво. Він мусить приймати щораз сильніший наркотик і, схоже, дійшов до вершечку. Боюсь, він не переживе цього дня.

— Як так? Як…

— Так. Буває. Медицина тут безсила, мені дуже жаль.

Переді мною — заплакане лице. «Чому ти не сказав? Чому? Я ж кохаю тебе!». Усміхаюсь. «Я тебе теж. Не переживай. У нас попереду — вічність!». Усміхаюсь. Тепер — до церкви. Пробую встати. Не можу. «Іра, помолись».

Пітьма затягує мене — я там. Пам’яті нема. Відчуттів — мізер. Думок — нема. Простір стискається і викидає мене в тунель. У кінці його — світло. Воно ближчає, ближчає… І приходить біль…

Хтось кричить — але це теж не я. Я ще не вмію закричати. Але зараз зумію. Зараз… Ще мить! Дайте мені її…

День нульовий

— Мамо, у вас хлопчик, — лікар зняв маску та стомлено усміхнувся. — І, знаєте, він у вас у сорочці народився. І буквально, і фігурально. Дуже, мабуть, жити хотів. Ну — тепер козаком виросте!

м. Чернівці

…У мештах моїх, склеєних із обрізків замшу і синтетичної гуми, чвакає вода, коли наближаюся, все ще обережно перестрибуючи з одного більш-менш сухого острівця на наступний більш-менш сухий, до широкого річища, що струмує асфальтовою дорогою. Воно перетинає мені шлях. Я мнуся перед ним, оглядаючи неозорі його кінці вліво і вправо. Обхід неможливий. Треба йти вперед. Там, десь зовсім недалеко, у затишку, в теплі й сухості (як я сподіваюся) й уже давно чекає на мене моя любов. Чекає, хоч би скільки я не йшов і який би мокрий до неї не з'явився. Чекає самотня і покірна (чи непокірна?), подумки пестячи моє волосся, хоч і не уявляє собі ще, яке воно мокре. Я рішуче ступаю в потік жовтої глинистої води — все одно вона вже впевнено чвакає моїми шкарпетами всередині. І тут відчуваю якісне розходження між тим, що таке «чвакає» і тим, що таке «заливається всередину». Вельми великі бувають якісні розходження в різного роду мештах. А що, коли є така ж різниця між тою любов'ю, яка на мене чекає, і тою, яку я одержу? Се було б непогано, якби різниця була у тому ж напрямку. І невже, думаю я, була б така сама утверджуюча контрастність, якби стікання холодного дощу по спині я доповнив падінням на дно річища і замочуванням у ньому? Напевне, була б, але я відмовляюся від такого знання. Може даремно? Кажуть, завжди даремно відмовлятися від нового знання. Але ж я тепер все одно не боюся вже ніяких каламутних калюж і річищ і прямуватиму до своєї любові. Вона на мене чекає. Зрештою, чи справді чекає? Де тут дороговказ, дбайливо встановлений нею? Ага, є. Ось він. Велика гарна дерев'яна стрілка в стилі ретро. «Там твоя любов». Отож ідемо далі. До любові. Але ж стій-зачекай-но. Там ще щось дописано, затерто, змито дощем… Любов… до ближнього…

Щось…

Хм… До ближнього…

На чорта мені… Пробачте…

А до мене?!

Я йду до любові, яка любить мене, а вона, виявляється, не сама… Там повно ближніх.

А, хай йому! Заплющимо очі, щоб не бризнули і будемо любити тих ближніх. Кооперативно, корпоративно, концерново, синдикалістично, плюралістично, але не монополістично і авторитарно. По-хри-сти-ян-ськи. Іду. Все одно нехай.

Але ж дорога чомусь забрела до лісу. І сніг пішов. Ліс і сніг. Гарний собі похід до любові. «Грай же, коханий, благаю…»

А цікаво, куди вела та асфальтована на дні річка? Може, повернутися та й піти іншою дорогою? Чи мало шляхів без тої дурнячої любові? Холодно ж з із біса! А там, може, сніг не йде…

Чвак-чвак… Мешти і болото.

Гарно мати на такі випадки якийсь теплий водонепроникний одяг. Колись і я такий мав, поки не та любов. Чи то весна була?

Сяду на пеньок. Замерзну ліпше тут. Грай же, коха… Якби не та любов…

Руки на коліна, голову звісити на груди. В пустелі, мокрій і болотяній. Самотній, один на світі. Де та любов? Чого я до неї пру? Обійдусь якось. Отут заспіваю пісню. Чи то пак — грай же…

— …«То не життя погане, то ти такий плаксивий». Ану встань!

— Не хочу.

— Встань, кажу! Дивись — сонце навкруги, травичка свіжа росте, пізня весна в розпалі — хотів же весни! — пташки традиційно щебечуть. Маєш екологічно забруднене місто, а вони цвірінчать. Не те, що ти, сучий сину. Вони всупереч. Встань! Ну!

— Ти диви. Сонце. І точно — тепло. Навіть більше за те. І дорога пряма без камінчика. Обабіч славна рукотворна клумба цвіте.

Хе, жити можна!

Але ж все одно — самому! Чому я мушу бути сам?!

— А хто казав, що ти сам? Он скільки прошкують своєю дорогою! Між іншим, в один з тобою бік — до любові.

— До моєї?

— Та йди ти! Твоя є твоя. Май собі. Вони — до своєї. Кохай — і все тут. То все твоє. Радій. Люди твої, любов твоя, сонце твоє, трава твоя, нарешті. Світ твій. Щастя, Ну!

— Ге-е-е-й! — кричу я, одурівши від того багатства, — я йду до любові!

Перехожі, МОЇ перехожі, зупиняються і дивляться на мене, як ніби не мої. Уважно так дивляться. Один з докором, один із запитанням, один глузливо, один перелякано, один спльовує.

— Я… — кажу я, — я… іду…

Вони все дивляться.

«На мене чекає любов»… — шепочу я.

«Дурдом на тебе чекає,» — каже один із-за спини і плескає мене по спині так, що я роблю крок уперед. І тоді всі теж ідуть. Гуркоче трамвай із-за повороту, пилюку жене струминою спрацьованих газів монстр-рефрижератор, малюк вирушає в подорож із недогризеним яблуком у руці на своєму незмащеному візку. І мама його вихляє сідницями. Йде до своєї любові.

До речі.

Де дороговказ? Де мила серцю дерев'яна стрілка з написом? Бодай вже до ближніх. Може, за тим сірим закіптюженим будинком? А може, за тумбою афіш, там стільки про гарне, про любов, про еротику, про мистецтво? Або он щось проступає на вивісці пологового будинку! Те? Ось в газеті, що дядько поніс, щось промайнуло. Почекайте! А он до дверей церкви черга, може там моя вказівка про любов? Ув очах продавчині книг щось прозирнуло…

Напевно, це таки в чиїхось очах. Тільки чиїх?

Як довго я примушую чекати свою любов! Свою першу і останню. Щасливу і радісну.

А я їй потрібен, тій любові? У сенсі, чи без мене не обійдеться? Ближніх же он скільки навколо! Чи не пошукати й мені своїх ближніх? І то побільше. І остепенитися. Ого, скільки їх разом, якщо порахувати! І не сподівався. Я їх люблю, вони мене…

Сиджу, дивлюся на свої копита. Гарні шліфовані лісовою травою ратиці. Майже ніжні. Над ними тонкі, може дещо і затонкі, ноги, де починається руса шорстка шерсть. Вище вона перетворюється на густу і кучеряву, з полиском на завитках. У ній губляться і тануть тонкі пальці.

Стискаю в руці сопілку.

Дивлюся на себе в дзеркало трамвайного вікна. Кучма волосся й бліді риси. Ріжки, охайно вирізьблені природою, проглядають вище чола. По щоках котяться сльози. Щоках без порослі. Фавн, що плаче. Невдаха-фавн. Чи було в тебе що з німфами?

Із трамвая навпроти, наче крізь грати тюрми, дивляться на тебе чужаки. Зрештою, вони не бачать у тобі чужака, а заодно твоїх різьблених природою ріжок. І сліз не бачать. «Мефісто» — можуть жартома сказати вони. Бо ти — Мефісто.

Заплющую очі й сплю. Я зупинився й остепенився. Трамвайний сон хай дивляться всі мешканці трамваю. Я бачу свою любов. Вона тихо співає, коли торкаюся її, а очі її вкриваються задовго до знання відомою поволокою. Вона щаслива, хоч я і не найближніший із ближніх. Вона щедро ллє щастя в мене, хоча воно не знаходить у мені отвору й стікає ручаями по тілу. Я увесь вкриваюся щастям, і воно застигає на мені, як розплавлений парафін на свічці. Вона розтуляє своїми вустами мої і вірить, що бодай так увіллє в мене небагато щастя. Вона пестить мої ріжки, занурює розчепірені пальці в мою шерсть, каже, що вони гарні. Блаженні рухи її пребілого живота, із подихом лісу резонують мої конвульсивні здригання… Але намарне, не лусне напічнявілий згусток зорі-немовляти. Я прокидаюся…