— Ех, винця мало.

— Ні, ти скажи мені, чому тобі подобається корчити з себе нещасного месію? Що трапилось в твоєму житті? Що було не так? Виріс в селі, привчений до роботи, служив в армії, недоїдав, недосипав, отримав класичну освіту в одному з кращих університетів України. І в результаті — розмазня. І не баба, і не мужик, і не інтелектуал, і не дебіл. Хто ти зараз?

— Відверто, тому — спасибі. Може ще збігати за пляшечкою? А то всухом’ятку така розмова душу дере…

— Ти, який умів радіти палітрі осінніх фарб, — її машина гніву почала набирати обертів. Моїх слів вона чи не чула, чи відверто ігнорувала. Я вже, чесно говорячи, пожалкував, що залишився пити каву. — Ти, який щиро радів ранковій росі, аромату скошеної трави, ти, який міг годинами проводжати сонце за горизонт зораного восени поля, ти, який вилазив на дах дев’ятиповерхівки, аби досхочу намилуватись серпневим зорепадом… Невже ти нинішній забув, як тікав з університетських пар, щоб блукати містом навмання, коли його припорошує лапатий сніг. Врешті решт, ти, який без всього цього не міг жити — на очах чахнув всихав, черствів і тепер, корчиш з себе містечкового Еклізіаста! Жах та й годі. В мне бракне слів… «Збожеволіле, деградоване людство буде пхатись по Землі в інвалідних колясках, а роботи будуть підтирати йому задницю», — це твій Пилип Мюре, так званий оптимізм якого допомагає тобі котитись вниз. Невже ти не чуєш, як дурно пахнуть твої думки? Невже нічого не існує такого, щоб могло тобі допомогти схаменутись?

— Нічого не допоможе: ні викурена цигарка, ні випите вино — все це лиш ілюзія, зволікання вироку.

— Це ти про що?

— Про те, що мені час іти.

— Воронін, хочеш, я перенесу репетиторство на завтра?

— Поспішайте сіяти розумне, добре, вічне.

— Звичайно, йди. Ми стали різними, і винен в цьому ти. Ну, йди, вже Бога ради.


Шумить, торохтить, за щось чіпляється боками ліфт. Ось я і обійшов всіх, хто б міг відкрити мені двері. Насправді ми не змінились, ніхто не став іншим: нас гне до землі холодна порожнеча електромагнітного простору мобільного зв’язку, квартир, електронних поштових скриньок, автовідповідачів. Ми ще не звикли так. Примирення наступає, мабуть, після тридцяти п’яти. І, напевне, ніяке воно не примирення, а звичайнісінька байдужість, біологічне виживання. Вибір один: залишитись в місті один на один, наче після вибуху атомної бомби.

Випробовувань, як таких не існує, а є наше суб’єктивне бачення ситуації і більше нічого. Тут ти сильний, а там — слабкий, лінивий, боязкий, брехливий і так далі.

* * *

«Мачо спрагло марить коханням», — набив речення під власним фото на сайті знайомств. Далі — анкета з дебільними питаннями типу: улюблений художник, поет, та інша нісенітниця. Заради інтересу набрав на сайтівському пошуковику бажані дані: Україна, Харків, дівчина 25–35 років». Через десяток секунд монітор видав десятки миленьких облич, які байдуже дивились повз мене, мимо усіх нас, спрагло шукаючих кохання.

Чого мене занесло на цей сайт? Робота в редакції повернула раніше втрачену можливість годинами сидіти в інеті. За цей час я так знудьгувався за його лабіринтами, що ладен путатися в цих нетрях днями.

Зазвичай, після ранкового ефіру і до обіднього випуску новин — цей проміжок часу наповнюю за власним розсудом. Як правило тиняюсь без діла, або ж втуплюсь в комп’ютер, чи цмулю третьосортною каву в редакційній забігайлівці.

Юркове пророцтво збулося: віднедавна — я знаменитість і запеклий ворог всіх українських метеорологів. В мене не замовкає телефон, мою електронну скриньку завалюють листами (щоправда, не завжди приємного змісту), мене запрошують місцеві та київські телеканали. І буває ж таке? Не йму віри!

Навмання клацнув мишкою під фото з надписом «Ріша, 26 років, Харків». З бездни інету винирнула мрія поета. На замуленому дні моєї душі, щось ворухнулось, але за секунду померло: «Іпохондриків, женатиків, хлопчиків до 25 років прошу не турбувати». А трішки далі, в розділі «Кого я шукаю»: «Мужчину, який заправляється 98-м». Я збунтувався, а як же кохання?!! Навів курсор на симпатичне личко Аліни. Вона виявилась справжньою красунею з довгими загорілими ніжками, і з більш земними інтересами: «Познайомлюсь заради сексу на один-два рази». Ото дає! Невже на більше не вистачить?…

Досить. Лишаю все це на потім. Метеокарти в цьому плані більш змістовні. Переходжу на сайти метеозведень, прогнозів та наукової аналітики. Тут, якщо добре понишпорити, то справжнє кохання можна знайти і в графічних зображеннях циклонів. Так говорять синоптики, хоча я в це вже не вірю.

Потому я вийшов покурити й заодно щось купити до чаю.

Напевне незнайомка на когось чекала, й від нудьги розглядала розвішані на стінах коридору фотографії відомих співаків, політиків, митців, кожен з яких свого часу був запрошений до прямого ефіру нашої радіостанції. Поряд з фотографіями — газетні статі з розповідями про містечкових радіозірок, дипломи, грамоти всіляких там журналістських конкурсів — все, що могло б здатись цікавим для відвідувачів редакції. Уповільнюю крок, щоб краще її розгледіти. На перший погляду — нічого особливого. Але на що я звернув увагу, так це на те, що в Харкові так не одягаються: без потуг на оригінальність — все звично до незвичайності. Ось це саме й приваблювало, підкреслювало її індивідуальність. Спускаючись сходинками, подумав: молодець дівчина — наче відбиток пальця!

* * *

— Познайомтесь, — Юрко підвівся в хмарах цигаркового диму з-за столу редакційної кав’яреньки. — Це Аркадія — наймолодший і найталановитіший архітектор нашого міста, героїня мого сьогоднішнього ранкового ефіру. Її проект отримав першу премію міжнародного конкурсу «Архітектори ХХІ століття». Дівчина не встигла долетіти літаком з Варшави до Харкова, а аеропорту вже вишикувалась черга бажаючих придбати її дебют. А їй всього лиш двадцять років. Три курси інженерно-будівельного. Вчись, студент!

І вже вмостившись, відрекомендував мене:

— Аркадіє, перед тобою наша знаменитість. Він не надто тямить в естетиці архітектурних форм, проте вщент руйнує брехливі прогнози наших синоптиків. Вадим з небом на «ти». Грім та блискавка — його стихія. І через неймовірну зайнятість, він рідко опускається з неба на Землю, через те наша з ним дружба неймовірно міцна.

— А я вас бачила, — кинула на мене поглядом новоявлена зірка архітектури, в якій я впізнав ту, яка очікувала на когось в коридорі редакції сьогодні вранці. — Випадково, в якомусь ток-шоу, і після цього довіряю тільки вашим прогнозам. Цікаво, як це вам вдається?

— Краще запитай в нього, як йому вдається лишатися живим за такої конкуренції?

— Дуже просто. Оскільки конкуренція державна, а значить — ніяка, — я лишався серйозним, почував себе скуто.

— Ні, я ж цілком серйозно, — не вгамовувалась героїня ранкового ефіру, — мені от що цікаво — ваше геніальне прогнозування має екстрасенсорне підґрунтя, чи фундаментально-академічне?

— Я не знаю, але насправді все доволі легко, а от пояснити — важко. От, наприклад, так само, як ви відчуваєте пропорції, форми. В мене аналогічне сприйняття природи. В якусь мить відчуваєш себе травою, деревом, річкою, а вони про погоду — все знають.

— Аркадіє, нехай це тебе не насторожує — він ще не дерево, — розсміявся Юрко, — і ти в цьому переконаєшся.

— Жартуєте? Чи це післяефірна релаксація? Але мені справді дуже цікаво?

— Гаразд, цю тему ви обговорити без мене. Краще чогось вип’ємо.

— Вадим, що будеш?

Я замовив горілки, Аркадія — «Рислінг». Й згодом відчув себе доволі комфортно та затишно: наче ми, які сидимо втрьох за одним столиком, знайомі багато років, у нас безліч спільних поразок і перемог. Ніхто ні від кого нічого не приховує, тому що ми завжди були разом.

Цей несподіваний, не зовсім справжній затишок подіяв настільки зворушливо, що на очі навернулись сльози. Словом — розкис. «Натікання хмарності перед холодним фронтом», — говорять синоптики. Нерви здають. Старію. Не в міру сентиментальний, занадто вразливий, чутливий, я стомився від грубощів життя і готовий пустити сльозу від випадкового дотику тендітної рученьки 20-літньої дівчинки. Про це я розмірковував, ретельно миючи руки в туалеті. Піду додому. Скільки ж можна, старий дурню, грати? Звідки ця жалість до самого себе? Помічаю, що за декілька кроків стоїть, витріщивши очі, хлопчик, і натхненно, потирає рукою матню.

З місця, не ступивши й кроку, легко можу дати йому ногою в живіт. А потім різкий удар в п’ятачок, щоб навзнак головою — і рожеві соплі на брудну кахлю.

— Не витріщайся, а то хребет труси висиплеться.

— Між іншим, — затьохкав він своїм голосочком, — тут давнішня стрілка для хлопчиків.

Боже мій, і тут не залишилось місця для нормального життя! Окинув поглядом цю жалюгідне створіння.

— Йшов би ти, хлопчику, краще до дівчаток, — застібуючись, я поплівся до дверей.

Доки пробирався до нашого столику, згадав, що так нічого й не довідався про проект Аркадії. Юрко не дав і слова мовити. Скільки вже сидимо, а я нічого про неї не знаю.

Чому ми слухаємо лише себе: і не важливо, розповідаємо, чи мовчимо? Звідки бажання безтактно нести порохняву у вічі співрозмовнику? Ми весь час завантажені, посилаємось на зайнятість, брак часу, але ж насправді зайняті всього лиш самими собою. І головне — нікому від такої зайнятості не стало легше.

«Так не довго і втопися можна. Тільки п’ятки мелькнуть, і тихе плесо вкриється дрібними бульбашками, — крадькома заглядаю в карі очі Аркадії. — Що вона робить в цьому місті? Доки не пізно — потрібно її рятувати. Я готовий віддати власний човен і рятівний жилет. Якщо сумніватиметься, що корабель справді йде на дно — силоміць виштовхаю за борт. А чому, власне, це мене хвилює? Насправді ж хвилюють мне випита горілка й карі очі навпроти. Один раз поглянув — і вже дурень».