авторів Колектив - Відлуння любові: чоловіки

— На коня? — запропонував Юрко.

— Вже час, — погодилась Аркадія. — Тільки за умови, що я пригощаю. Доволі прекрасний коктейль «Сублімація». Варто спробувати.

— Любиш випити чи сублімувати? — я помітив, що Аркадія не захмеліла, тоді як ми з Юрком добряче напідпитку.

— Ні те, ні друге, бо нажаль, наслідки в обох випадках однаковісінькі, -з серйозно відповіла архітекторша.

Любуюся її тоненькими, білими пальчиками на синьому склі фужеру й згадую Руслана. Цікаво, як би він охарактеризував її руки?

Їй — 20, нам — 35. Якими ж древніми й зачовганими, виглядимо ми зараз в її очах! Нудні, раз у раз повторюємося, частіше згадуємо про минуле, ніж розповідаємо щось нове. Її фундамент — інет, call-back, мобільник, Гаррі Поттер… І завтра для неї настане кінець світу, якщо плентаючись в ванну, вона виявить, що «не має зони покриття».

Що я тут роблю?

…Додому її проводжав Юрко. З’ясувалось, це зовсім поряд. Я б і сам охоче пройшовся поряд з ними сонним вуличками міста. Та краще іншим разом, бо напідпитку я занадто сентиментальний, від мене несе нафталіном.

На вулиці, обмінялися номерами телефонів. Прощаючись, наголосив, що хотів би ще раз побачитись, поговорити про архітектуру. А вона, усміхнувшись, відповіла, що навзаєм сподівається на зустріч, оскільки так і не довідалась про таємниці незвичайного прогнозування.

Десь йшов дощ. Точніше — поблизу сусіднього Бєлгорода. До ранку, а може й раніше, водяні хмари накриють Харків. Щоб скоротити шлях до метро, плутаю дворами, бо ще чого доброго, не встигну. Скоро дванадцята ночі.

* * *

В напівпорожньому вагоні метро розглядаю веселу компанію з двох дівчат та трьох юнаків. Всілись напроти мене й цмулять пиво. І самі такі ж різкі, як пиво: голосно говорять, вплітаючи через слово матюк, регочуть і зовсім ні на кого не звертають уваги. Заздрю я їм чи що? На наступній станції до вагону ввалилися ще купка таких самих. Майже діти. В хлопців — пози борзих баранів, руки вигнути дугою, наче по кавуну тримають попід руками, шиї, наче в гусаків — тільки не сичать. Один з них крізь зуби спльовує прямо на підлогу. Дівчатка зо сміху ледь на ногах тримаються, а хлопці в’яло, вимушено посміхаються.

З часів моєї юності уже виросло і влилося в життя нове покоління, й закономірно, що воно зовсім не схоже на нас тодішніх. А хотілося б. Відчуваю між нами прірву. Не різницю, а прірву. У цих молодих та заповзятих щось не так, щось там у них всередині барахлить.

Стоять, похитуючись чи від випитого, чи від щастя: зманіжені, прищаві юнці. Вони ніколи не знали і вже не узнають ні армії, ні романтики студентських будівельних загонів, ні осіннього трудового семестру на колгоспних полях, ні довгожданих зустрічей, ні гіркоти розлук. Смішно й водночас прикро дивитись, коли двадцятирічний здоровань сидить за комп’ютером і на повному серйозі бавиться дебільною стрілялкою, бо в свої двадцять він так і не зміг випустити справжню автоматну чергу по мішенях в гармидері полігону дивізійних навчань, стрибнути з парашутом, натиснути до межі акселератор броньованої машини вагою 35 тон… Та що там бойова машина? В своєму віці він не тримав в руках справжній АКМ. Цікаво, яким б вони «оригіналами» вигляділи усі ці віртуальні генерали в армії, під час курсу молодого бійця? Я ж знаю, я бачив — як плачуть і мочаться в штани такі ось мачо. І мені дуже шкода, що катарсис для справжніх чоловіків у вигляді служби в армії зразка 20–30 літньої давнини — тепер вже історія.

Все їхнє життя — простенька комп’ютерна іграшка. І складається вона з суцільних рефлексів і завчених рухів, що забезпечують вдоволення основного: сон, їжу і тотальне знищення часу. Цікаво, чи хто-небудь з них стане справжнім? Хоча, як можна стати справжнім в оточенні штучного.

* * *

В ніс б’є сперте повітря закритого тривалий час приміщення — це мій дім, цитадель самотності, дідько його нехай забере! Юрко, спасибі йому, урізноманітнив моє скромне житіє. Влаштував тут казна що. Час припиняти ці богемські вакханалії.

Спересердя кулаками підпушую й без того пухку подушку. Слід би випрати наволочку. Дратує прокурене повітря, вічний безлад, хронічна невизначеність у житті. До чорта бісового! В село! Вчителем географії. Заведу собі пасіку, тендітно-недоторканими ранками буду купатись в річці, сповитою сизими туманами. А вечорами подовгу сидітиму на порозі, аж доки не замерехтять на небі перші зорі, поруч — вірний пес слухатиме мої роздуми про життя…

Десь в купі скинутого одягу пищить мобілка. Куди я поклав джинси, в кишені яких повинна бути ця голосиста труба?! Нарешті знайшов. Який це дурень серед ночі відправив sms: «Скажи, чому зараз іде дощ?». Знущаються з генія? Ні, стривай, це ж архітекторша. Як на те зло на рахунку лишились копійки. Пару послань ще відішлю.

«Дощ іде том, у що сумно», — набираю текст відповіді.

«Все так просто?», — без зволікань надходить ще одне повідомлення.

«Простіше не буває. На рахунку закінчуються гроші. Sorry…»

Одразу ж зателефонувала.

— Доброї ночі. Не заважаю?

— Не переймайтесь. Радий чути. А де ж Юрко?

— Вже повинен бути вдома. Не хвилюйся, з ним все нормально. Схоже він не з таких, кого можна легко образити.

Аркадія ж не знає, що ми мешкаємо під однією стріхою. Та я й не став їй говорити про ці дрібнички. Це б похитнуло наш імідж.

— Чому не спиш? — запитую в неї про казна-що, аби не мовчки.

— Слухаю дощ.

— І про що ж він говорить?

— Про мрії, які не здійснились.

— Якщо дощ такий розумний дощ, то нехай підкаже, як мрії перетворити в реальність.

— Це ти говориш як синоптик — архітектору?

— Як «брат по нещастю».

— Приємно ось так серед ночі зустріти родичів.

— Всі люди — брати.

— «Всі люди — вороги», — сказав колись Олдінгтон.

— Які знання текстів світової літератури! — відверто дивуюся.

— Я б охарактеризувала їх, як випадкові.

— Хороші в твоєму житті були випадки.

— Були та мало, тому так і не дізналась — Олдінгтон — це письменник чи якийсь громадський діяч.

— Прозаїк, — уточнюю. Гадаю, це вона навмисне так говорить.

— А тобі чому не спиться?

— Не хочеться, — не говорити ж їй, що я не вкладаюсь спати, бо чекаю на Юрка, який все рівно розбудить, якщо повернеться сьогодні.

— Але вже ж пізно. Звик пізно лягати?

— Я ні до чого не звик.

— Про що зараз думаєш?

— Про мрії, яким ніколи не здійснитись.

— Невже тобі більше ні про що думати?

— Настав такий час.

— Корисно буде знати, коли ж настає такий час?

— Не раніше, ніж в 33 роки.

— А потім?

— А потім час мріяти минає. Так помирати легше.

— Чи не рано?

— Я взагалі, а не про себе.

— Чуєш, який розлогий грім?

— Звук залежить від типу хмар. Люблю слухати грім. Він, як і дощ, розповідає багато що.

— І що ж він мовив?

— Змінюється напрямок вітру. Хмарність рухається на північ. Висока вірогідність підвищення тиску. І через десять-п’ятнадцять хвилин над містом проясніє небо. Ясна і тиха погода встановиться не більше ніж на дві доби.

— Ніякої поезії.

— Поезія на землі. В небі — закони.

— А чим ти займаєшся, коли живеш поза небесними законами?

— Ховаюсь від людей. Іноді п’ю горілку, частіше — читаю книги, або просто лежу і дивлюся в стелю…

— Вадим.

— Що?

— Ти можеш розповісти, про що зараз шепоче дощ, але не по телефону.

— Доки я доїду, дощ може скінчитись.

— Невже ти ніколи не помиляєшся?

— Не помиляється тільки той, хто нічого не робить.

— Це не презумпція.

— Згоден, тоді вирушаю. Де той будинок, під вікнами якого шумить дощ?

— «Сталінка» за сотню кроків вверх по Сумській. Біля державного банку звертаєш вліво, потім ще з півсотні метрів по площі Поезії. Я гукну з балкону.

м. Харків

Залишуся?

Та ні, вже треба йти…

Йти і думати: хто ж цей дурень, безсмертний, як сама дурість?…

Ниє застуджений поперек. Ноги майже не несуть — гудуть у клятих черевиках…

Все ж таки залишуся, посиджу на нашій з ним лавці. З деяких пір нас тут залишилося вдвічі менше, ніж в ті давні часи. Як не посміхнутися власним арифметичним здібностям. Розділилися два надвоє, в залишку виходить один і одна… Є він, тобто я, — але все одно це — рівно вдвічі менше, ніж було тоді, спочатку.

Почорнілі, відвислі щоки опівнічного неба усіяні бляклими, подекуди рожево-прищавий цяточками. І в цьому небі відбивається наше висихаюче озеро — бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляє один в одного.

Залишуся. Марно і безглуздо йти звідси, з цієї лави, нехай і давно задерев’янілої, від цього озера, в якому безліч схолоднілих шматочків золи, що колись біли вуглинами…

Сама знаю — не залишуся, все одно ж підведусь і піду — до наших чотирьох стін, побитим горохом докорів, образ і звинувачень. До розбитими горщиками не загоюються звинувачення, до отруйних черепків колючої іронії. Добра наживати виявилося навіть простіше, ніж передбачалося, — ось тільки добре, що у нас немає курей: було б сумно бачити, як вони відмовляються клювати ці легко нажиті золоті копійки, розкидані всюди — на подвір’ї, біля озера, в замку.

Піду, щоб знову перебирати хворими ногами в холодних черевиках по звичних білих сходах, схожих на білу халву, зачерствілу, коли вичерпалося моє дитинство. Черства халва — невже по ній вдавалося бігати?