Недолюблював пан селян: якоюсь смердючою юшкою нагодує їх раз на день — і працюйте. А грошей не давав. Та не втікали селяни від нього, бо оковиту любив здорово, а як нап’ється, то радість усім була. Ніхто не знав, що у нього в житті не склалося, але подорожував, кажуть, багато і країн об’їздив чимало. Тож попривозив собі масок індійських різних. І ото як нап’ється, то давай себе актором вважати та маски одну за одною приміряти. І так, бувало, захопиться грою, що ніби вже й не один він, а десять хлопів роблять різні трюки та виконують ролі. А люди тішаться та аплодують йому. А він на радощах і набере жмені флоринів та талярів і на голови сіє ними. Коли п’ятдесят срібляками, а коли й до сотні доходило. Але золотими дукатами люд не обсипав. Зате тверезим і крейцера не подасть, та ще й виговорить злісно: «А чи я тебе не годую? Тож яка з мене тобі плата? Ти ще й винен мені! А будеш просити — підв’яжу тебе на в’їзді догори ногами і здихай, поки тебе ворони до кісток не склюють!» Та люди не особливо нарікали на долю — Явдух лінивим був і рідко коли перевіряв, що там на угіддях робиться. Селяни ж дружні були, і коли хтось у біді, то допомагали бідакам. Особливо тим, хто дуже злиденним був. Трохи панським збіжжям ділилися, та й даровані ринські виручали часто. Тож ніхто й не голодував на селі, хоча взимку всім сутужно було. Особливо важко велося новоприбулим переселенцям. Сам пан був наскільки жадібним, що навіть упорядника і скарбничого собі не наймав — грошей шкода було на них. А з-за ліні своєї — рахував не гроші, а тільки кількість глечиків. Але коли за щось заплатити потрібно було, то лише дріб’язком платив, бувало, що він і сто гульденів міддю рахував.

Сам Явдух був худорлявим, років мав усього лише двадцять шість і мав руду чуприну і такого ж кольору невеличкі вуса. Щоправда, косооким трохи був і не добачав багато чого, але загалом ославлений був той пан неабияким красенем.

У пана не було щирих друзів, але в лісових угіддях Явдухових різна дичина водилася. Тож і з’їжджалися звідусіль усілякі вельможі, щоб за їхній рахунок він удосталь потішався на полюванні. Ще б пак — усяка смакота не його була, пригощали багатії його своїми їствами та добротними винами. Отак якось на полюванні, гонячи уперед себе кабана, забрів поміщик до невідомої йому річечки. Дивиться, а по той бік річки дубова хата стоїть. Та велика така — видно, що не селянського покрову була. А через річку місток перекинутий. Біля містка дівчина на мілині білизну пере. І така кралечка — сорочка на ній хрестами вишита та не християнські вони, а якісь із хвостиками. Русява коса довга така, лише зібрана в оберемок і хустиною підв’язана, щоби у воді не намочити. Певно, коли вона хустину зніме, то й коса до самих п’ят досягатиме. Забув панок про біглого кабана, навіть зброю кинув. Приглянулася йому дівчина, очей не в силі відвести. Тож побрів він через місток до панночки. А панночка ще на тій стороні річки побачила його і присоромилася трохи, бо сорочка, аби не замочити, вище колін вузлом зав’язана була. Підійшов пан — привітався чемненько, назвав своє ім’я. Назвалася й дівчина — а її Славомирою батьки кликали. І давай він кралі себе розхвалювати: скільки горщиків дукачів має та яке розкішне помістя в нього. А ще скільки худоби всякої та скільки селян у робітниках у нього. Про все розповів, лише про свою жадібність, лінощі та любов до оковитої нічого їй не розказав. Хто ж про свої вади красуням розповідає? А потім її за жону обіцяв узяти, якщо погодиться вона. Ходімо до хати, — каже дівчина пану, — з батьками поговоримо, то й, може, до чогось домовимося. Бачу, що файний ти пан, молодий і русявий, тож не буду тобі суперечити. Я давно на нареченого чекаю.

Зайшов пан до хати, чемно вклонився громаді і привітався з усіма присутніми. Чистенько було у хаті — на вікнах рушники вишивані та долівка рівно вимащена. Та тільки ікон не було християнських, а лише якісь статуї дерев’яні у святому кутку стояли. Сонячне проміння з вікна освітлювало їх, і пану навіть здалося, що вони живі істоти. Їхні суворі погляди так і проймали наскрізь чужинця. Посередині хати тесаний стіл стояв, а за ним сидів високий чорнявий чоловік, який батьком дівчини назвався. Поруч із ним жінка сиділа, що за матір панночці була. А по обидва боки столу — четверо дорослих синів. На високому ослоні дід дрімав, сивий весь, і борода його така довга була, що білою змією аж на п’ять аршинів до самого ґанку стелилася. Коли панок заходив до хати, то ледь не наступив на ту бороду. Не знав пан, що то за люди були, та й звідки йому знати, коли він випадково у цю місцину забрів. Довгобородого діда звали Яромиром, і він першим суворо заговорив до пана: «Пощастило тобі, Даміане, маєш нагоду стати зятем нашим. Не віддали б ми свою доньку за тебе, та традиція у нас є, що з покоління в покоління переходить. Коли народжується русява, ми вже знаємо, що вона не матиме нашої сили, хоч і захищатимемо її, поки живі будемо. Ми, давнє покоління мольфарів, скільки віків на цьому світі живемо — тобі не порахувати. Так от. У нас народилося три русяві доньки, і коли їм виповнюється вісімнадцять літ, ми чекаємо на першу зустрічну людину. Головне — аби звичайним чоловіком був, бо не маємо ми права справляти їм забави з такими ж самими, як ми. Тож дуже добре, що жодній із доньок старезний пан не трапився, всі молодими були, як і ти ось. Віддамо ми останню свою доньку за тебе. Але не посилай до нас сватів. Більше ти нас ніколи не побачиш, і коли перейдеш місток, то забудеш про все, що тут було. А ми щезнемо навіть з пам’яті твоєї. Прийдеш додому — Славомира вже чекатиме на тебе. Все забудеш, але те, що тобі зараз скажу, най залишиться в голові твоїй: По-перше, є у нас Свята П’ятниця, то ти не питай ніколи жінку, куди вона зникає щотижня в цей день. І не борони їй ніколи в її проханні. Вона до нас на гостину ходитиме, тож маєш не суперечити жінці. Друга умова тобі: ні в якому разі не давай їй ніякої роботи в п’ятницю, бо лихо тобі буде страшне. А третя умова буде такою. Ніколи не ображай жінку і ні в якому разі не бий її. Порушиш обумовлене — виправити не зможеш і дочекаєшся від нас посланця у свій дім. Він і прокляне тебе навіки і прирече на муки вічні! А тепер сідай з нами до столу, поїж трохи. Певно, що стомився в дорозі. Лише нічого не питай — ми чужинцям не розповідаємо таїни наших пращурів. Все, що потрібно, — тобі вже все сказано!»

Смачненько підобідавши і запивши смакоту зеленавим вином, панок незчувся, як опинився за містком. Якась мла наскочила, а за нею розвіявся і той будинок, і річка, і той місток. Ніби нічого й не було насправді — не пам’ятав пан зовсім про свою пригоду. Біля ніг лежала загублена рушниця, він підібрав її і почав в лісовій гущині дорогу до села шукати. Биту годину ще лісом блукав, аж поки на галявину не вийшов. А там і село зобачив та й помістя своє.

Вдома молода дружина вже чекала на чоловіка. Не переймався пан тим, звідки вона взялася. Йому здавалося, що давно вона за ґаздиню порядкує в домі. Пам’ятав лише про наказане, але не навантажував свою голову питанням, хто йому це наказував. Тож і не перечив дружині, коли та щоп’ятниці кудись збиралася. А вона лишень на ґанок ступить — і одразу якась невідома сила робила її невидимою і несла, куди тільки їй потрібно було. Все було, як і раніше, от лише в чарчину перестав заглядати та флорини селянам розсипати. Та батьки не вчили Славомиру людей ображати, добра вона від природи була. Тож пан знав тільки кількість горщиків з добром, але ліньки йому було кількість монет перевіряти. Так ніби візьметься та порахує в одному горщику дукачі золоті — та й завершиться на тому. Тож його жона і брала по монетці з кожного горщика і селянам щосереди роздавала гроші. А глеків шістдесят два було із золотом. А чотири зі срібними флоринами були, і ще вісім для панських розрахунків з крейцерами дрібними були. Тож було, що в когось із селян і воли з’являться, і свинок хтось прикупить. Розумів пан, що щось не те діється, та все ж не особливо й задумувався. Любив дуже жону свою і не нарікав ні на що. Сам вдачу не лиху мав. Що не зберуть з полів та не вивезуть на базар до міста, все швидко розпродувалось до останку. А інші стоять — та й четвертини продати за день не вдається. А то й худобу повезуть на базар, то й дивися, а вже через дві години пан з грошима додому їде.

Отак вони вдвох ґаздили декілька років, а не було дітей у них. Дуже хотілося пану спадкоємця від Славомири мати, та щось не виходило. І надумав тоді пан до повитухи в сусіднє село їхати. Домовився з нею, що з жінкою приїде, а вона їм на п’ятницю назначила. Як його жінка не суперечила чоловікові, але він на своєму наполягав. Так силоміць і повіз він жінку до тої бабці. Коли приїхали, та їх обох одразу на лавку посадила, а сама якесь вариво у баняку почала варити. Жінці ж наказала на ліжко лягти і живота оголити свого. Довго якісь трави на ньому водила та порошки якісь сипала на живіт. А потім наказала випити смердючий узвар їй. Коли жінка випила, відьма налила іншого узвару в чашку і наказала ще й пану випити. Вже після того веліла сісти за стіл навпроти одне одного, а сама сіла так, щоб їх обох бачити. Десь із півгодини проймала поглядом обох, а потім сказала, що не вийде в них діточок. Розлютився пан, вибіг на вулицю, не попрощавшись навіть, стрибнув на воза — і тільки його й бачили. А дружину залишив у відьми, ніби пану тепер і не рідна йому стала.

Добрі люди завжди знайдуться, та ще й коли відьма просить. Не була стара баба злою людиною, не накликала зла ні на кого. Лише добро людям приворожувала, тож поважали її в селі. А скільки вона діточок малих від хвороб рятувала, ніхто й не порахує. І завжди, коли їй платити щось хотіли, казала: «А що дасте, то й мені буде». Розгніваний пан ані крейцера їй не дав, панночка щедро золотим дукачем нагородила стареньку.

Постукала у вікно до сусіда і розповіла йому про дівчину, попрохавши його додому відвезти її. Сусід той паном був цього села, тож своєму слузі Омельку наказав швидко коней в дорогу споряджати. Смеркало, коли він до маєтку панночку довіз.