* * *

— …Що ж, така-от історія села, що за містом, — закінчив історик легенду, переходячи знову на ділову розмову. — Звичайно, те, що я використовував із легенд у розповіді, частково є народними вигадками, але мої дослідження таки доводять певну долю правди. Судячи з документів, жадібний пан дійсно заснував це село, а зі згадок мешканців інших сіл той пан дійсно характеризується заможним і успішним торговцем. Я з розповідей старих людей різного довідався. І що було в нього сто горщиків дукачів, — хтось навіть більше називав, але більшість називала ту кількість, яку я зазначив у легенді. Отже, чутки про величезний скарб вірогідні. Вас, певно, цікавить, чому я взявся за це дослідження? Легенду ще колись, у незрілому віці, мені переповідала мати, що була уродженкою села Химери. Ми навіть ватагу із пацанок і бойових хлопців збирали, оголосивши себе шукачами скарбів. Так нічого і не знайшли, бо забобону людського боялися. Нам тоді від десяти до дванадцяти років було, тож так і не добрели навіть і близько до тих місць. Певно, усе б і забулося, якби не випадок двомісячної давності. Мій товариш по школі розповів історію, яка змусила мене продовжувати пошук. А сталося от що. Лісове господарство випилювало старі дерева, щоб поновити молодняком. Одна з бригад, випилюючи старі граби, випадково натрапила на ту місцину, про яку я оповідав у легенді. Четверо робітників провалилися в глибоку яму, і їх живими звідти дістати не змогли. Їх дубовими зрубами та кістками завалило. Але звідки ті дубові зруби на глибині півтора метра? Я ще дещо довідався. Під час радянської окупації звозили полонених до гори і там розстрілювали їх. Вода вимила неподалік того звірства глибокий рів, куди й кидали трупів. А коли прийшов наказ припинити розстріли й замінити їх роками ув’язнення, то полоненим наказали зрівняти той рів з поверхнею землі. Кажуть, сотні людей там закопали і лише з метр землі на них накидали. Полоненні копачі були останніми, кого розстрілювали на тій місцині, — свідків не хотіли мати. Так і не знаходили довгий час тої могили, хоч як і намагались історики відновити пам’ять про полеглих. Але ніхто не знав тоді, що під тілами печера викопана була. Отак трупи набухали, утворюючи порожнисту пастку до тих часів, поки хтось та й не втрапить в неї. Там робітники і потрапили в халепу. Я був на тому місці, навіть гору бачив і в яму спускався. Коли друг мій розповів про те, що сталося, і коли я взнав, що на тому місці задіяні історики і солдати, то я одразу ж виробив відповідний дозвіл і поїхав туди. Вони розкопували яму вшир і витягували кістки, щоби перепоховати розстріляних. Я ж у свою чергу, згадавши материнські легенди, вирішив поновити свої згадки і ледь стримав своє здивування, коли досяг дна ями, спустившись на лебідці. Дійсно, були розкидані старі дубові балки. Самої печери я не бачив, певно, дубові зруби колись були укріпленням печери і з часом печера обвалилася. Не відомо, на скільки метрів ушир засипало печеру, але те, що вона дійсно була, я вже цілком усвідомлював. Тим пак знайшов і той рів, і ті дві стіни, і яму під одною зі стін. Спускатися до неї не мав часу — вечоріло. В чому ми виграємо? Робітникам не до скарбів було, і нам це може стати в пригоді. Вони лише кістки викопували з ями, більше їх ніщо не цікавило. Так я почав досліджувати повністю про скарб, щоб потім вас зібрати і повідомити про своє рішення. На сьогодні я зібрав усю ймовірну інформацію про той легендарний скарб, яку подав сьогодні вам.

— А є якісь відомості про рік заснування села? І чи є якийсь науковий факт того, що село порожніло п’ятдесят років? Чому після відродження ніхто не натрапив на панське обійстя, адже церква лишилася, а отже, село відроджувалося на тому самому місці, що й було до того? — запитала студентка.

— За архівними даними, дату заснування села затвердили відтоді, коли було побудовано першу церкву. А її возвели в 1786 році. Роботу закінчили на Покрови, отже, десь у середині жовтня. Бо і назвали її на честь Покрови Божої Матері. А перші поселенці на селі, певно, з’явилися за чотири-п’ять років до будівництва храму. Пан, який відродив село, реконструював церкву згідно зі збереженими в архівах кресленнями, а згодом розширив її. Наукових підтверджень запустіння села немає, але деякі припущення науковців говорять про те, що на селі якась хвороба була. Я думаю, скнара-пан пошкодував грошей на лікарів, і тому ніхто спинити хворобу не міг. А коли загорілося село, то недогнилі трупи розвіювали хворобу свою, тому й, певно, мисливці гинули. А ті, хто виживав з них, просто інстинкт добрий мали. Відбулися лише гарячкою, їм пощастило. Від церкви до маєтку було зо три кілометри, бо село початок брало раніше з іншого краю. Я ж у своїх записах говорив про це. Та й нині вона біля узлісся знаходиться, закінчується нею село і ліс починається. Були й після пана-відбудовника інші пани-відбудовники, але таки два кілометри до міста не досягнули. Спочатку одна війна зашкодила, потім інша, а там і радянські окупанти все на свій комуністичний лад почали перероблювати. Так і лишилася ідея об’єднання лише ідеєю. Тепер інше. Коли будували трасу — Химери обминули. Ті села, через які пролягав шлях, об’єднали поміж собою в одне велике, що згодом стало нашим містом. Ту саму процедуру об’єднання було пророблено і з недалекими селами, і коли наше місто стало найбільшим, воно отримало статус районного центру.

— Тепер зрозуміло, — сказав невеличкого зросту, в драних модних джинсах, хлопець-брюнет. — Тож коли ми вирушаємо у похід і що із собою брати?

— Добре визначення — «похід», — посміхнувся ректор, — але я вже попередив вас, що ми вирушаємо нелегально, тож повторююсь: ніхто не має права щось комусь розповідати! То що, всі хочуть іти зі мною на пошук панських скарбів чи хтось утримається?

— Усі, усі йдемо! — хором відповіли студенти, знову привернувши до себе увагу поодиноких відвідувачів.

— Завтра у нас четвер, це якраз вдалий день для починань. Збираємося поблизу цього кафе на десяту годину ранку. Підготуйте на завтра все, що потрібно в таких випадках для подорожі. Хто має саперки, мотузку, сокири? Ну, і запас їжі беріть на 2 дні. Думаю, у суботу ввечері повернемося до міста…

…Студенти зібралися всі майже без запізнень. Вирішили йти до потрібного місця пішки, таким чином поєднавши приємне з корисним. Тим пак до села було якихось там сім кілометрів. Близько третьої години подорожуючі майже дісталися заповітної місцини. Поблизу гори знайшли ще не засаджену молодняком галявину. Вирішили на ній розбити табір, тим пак що гілок навколо, після випилювання лісу, було повно. Поки підготувалися та розпалили вогнище, вже й вечір набрів. Полохлива ватра народжувала своєю іскрою на небі зорі, а юрба повсідалася навколо багаття вечеряти та різні байки розповідати. Так хвилина за хвилиною час за оповідками швидко минав, і компанія незчулася, як ніч до свого понулення наблизилась. Звідкись, не зовсім здалека, почулося щось схоже на вовче виття. «То, певно, вітер гуляє в печерах, — почав заспокоювати присутніх викладач, — у деяких місцях печери утворилися отвори, тож вітер і використовує їх як сопілку». Та виючі звуки наближалися ближче до юрби, аж поки присутні не побачили привида, який і створював той гул. По обидва боки того прозорого створіння мелькотіли безліч масок. Не важко було здогадатися, що то був сам примарний господар таїн зруйнованого обійстя. Його маски-супровідники то різко здіймалися в повітря, а то знову кружляли навколо пана. А потім маски розліталися в різні сторони і знову поверталися з моторошним свистом. Аж раптом вони закружляли навколо зляканої юрби і боляче почали вростати в обличчя присутніх. Лише дівчину не зачепила жодна з масок. Щось у ній було таке особливе, що навіть маски не знайшлося. Певно, вона була єдиною людиною, яку вела до скарбу не жадоба, а лише думка про те, що той скарб дійсно зробить важливе відкриття для науки.

«Що, за моїми багатствами прийшли? — засичав пан-привид. — А ви його заслужили, коли від вас віє жадобою не до свого? Йдіть тепер зі мною — тепер відроблятимете мені свої вади до скону. Бо мої двійники постаріли і вже за вітром розлетілися, а печери руйнуватися починають. Нікому укріпляти їх стало». На поверхні землі утворилася глибока тріщина, яка поглинула всіх присутніх одразу в себе і зачинилася знову, ніби то був старомодний ґаманець за застібках. Отак невдалі шукачі пригод, поневолені привидом, опинилися повністю в його владі, у його печерних володіннях.

А в самій печері, освітлений фосфоричними породами, стояв двоповерховий маєток. Майже такий, як і в легенді розповідалося, але чомусь світився наскрізь. Ефемерним він був і водночас не було нічого видко того, що в самому обійсті було. Жестом пан-привид вказав «гостям» на двері, таким чином запрошуючи їх до будинку. Дівчина йшла позаду всіх. Її колишні друзі сварилися, подекуди й билися поміж собою. В них уже не було нічого людського — ніби всі водночас у тварин перетворилися. Один за одним вони падали долілиць, і вмить той, хто падав, зникав. Пан дико реготав, а коли лишився один із розбишак, привид пройшов крізь нього, перетворивши його на прозорі бульки. Злякана дівчина не могла вимовити і слова, та все ж ішла покірно за паном. Вони опинилися перед скляними дверима, в які пан жестом вказав дівчині заходити. Опинившись у вітальні, привид знову жестом наказав дівчині сідати на лавку біля стіни. Залившись із полонянкою наодинці, привид почав їй роз’яснювати те, чому так все сталося:

«Не переймайся за своїх друзів — як і мною колись, ними керувала лише жадоба, бажання збагатитися, дводушність і злість. Маски їх швидко відловили, та вони не зникли зовсім. Чуєш стукіт? То вони стіни укріплюють у тих місцях, де печера трохи осіла. Тебе ж вони використовували, знаючи твою чесність, і лукавили тобі. Бо насправді ваш учитель давно підготував твоїх друзів до походу, а для тебе вигадали мало-правдиву історію. Тож ти і без маски лишилася, бо чесність без личини ходить. Не бійся — я відпущу тебе. Твоя безкорисність і чесність і є причинами того, чому я не заподію тобі шкоди. Але є ще й інша причина моєї доброти до тебе. Обернися. Бачиш картину на стіні? На ній зображена моя дружина, а ти як дві краплі води схожа на неї. Забереш собі ту картину — бо я вже зовсім не людина, хоча й досі пам’ятаю про Славомиру. Цей портрет я замовляв у відомого майстра, не пошкодувавши золота ні на трішки. Єдиний раз у житті розрахувався золотом, хоч і не велів мені батько такого робити ніколи. Шкода, що подарувати тобі більше нічого, бо були криваві часи, коли пограбували мене. Ті злодії були такими вмілими, що я нічого і вдіяти не встиг. Ні чорта, ані привидів не боялися, а ще й розкопали саме в тому місці, де я горщики з дукачами зберігав. Треба ж було мені не вгадати місце на поверхні землі, і саме сонце освітило тоді копачів. Та й не глибоко було копачам, півсажня всього. А сонце шкідливе для мене. Я розчиняюся перед світлом. У них навіть мова була інакшою. Ніби й наша, але попсована якась. Єдине, що я тоді від них зрозумів, так це те, що сталася велика війна і вони тепер керівники цього світу під назвою «радянська влада». Хоча, знаєш, я тобі все-таки свій щасливий дукач подарую. Він у нашому роді з покоління в покоління передавався. Це він збагатив мене. Колись удачу мені в договорах та торгівлі приносив, але ні до чого мені він тепер. Не я отримав прокляття, ми від початку були прокляті. Коли ти отримував спадкову монету — батьки щезали кудись. Хто знає — може, і вони десь глибоко в землі тепер живуть у прозорих маєтках. Певно, з розповідей свого вчителя ти знаєш, за що я проклятий. То щира правда. Отак і я чекав на свого спадкоємця, та, певно, я народився, аби на мені закінчився наш рід. А монета для тебе безпечна і вже не містить у собі містичної сили — звичайний шматок металу, на якому щось зображено. Тим пак, знаю, що не продаси дукача — збережеш, як згадку. Тож забирай портрета та монету і рушай хутко зі мною — я виведу тебе на дорогу до села. А там і місто недалеко — повернешся додому. Бо перші когути запіють, і я не матиму сили тебе вивести з печери».