Мови обох народів були дуже схожими, і хоч кожне плем’я розмовляло своєю говіркою, порозумітися при бажанні завжди вдавалося.

А землі та дичини вистачало на всіх. І тепла від Сонця — верховного бога, коло якого вважалося священним символом, і навіть зображувати його дозволяли тільки в капищах, обсаджених ритуальними соснами. Жерці дбали, щоб росли там дерева різного віку: старі, високі, з гладкими золотистими стовбурами, і молоді, схожі на розлогі кущики. Так повелося від початку віків. Усі знали: коритись законам і звичаям треба обов’язково, порушників карали, найчастіше — вигнанням, і ті, що опинялися поза межами своїх племен, ставали бродниками. Об’єднували таких не походження, не мова, а доля, вона примушувала гуртуватися приречених на загибель одинаків. Утікачі та ізгої маленькими, але досить небезпечними ватагами грабували окраїни земель орачів, підстерігали в засідках нечисленні гуртики степовиків, проте найчастіше просто полювали в горах та поблизу річок і непролазних боліт.

І було б у цьому підсонячному світі все простим та зрозумілим, якби не залишилися в безкраїх степових просторах останні замки кількох чаклунів — страшні, несхожі на житло, наче сірі скелі, стояли вони непорушно й грізно.

Ще тисячоліття тому прийшли вони із заходу, з-за гір. Невисокі на зріст, темноволосі й чорноокі чародії легко й невимушено розмовляли обома місцевими говірками, а от їхньої мови не розумів ніхто. А найголовніше — могли будь-кого зачарувати. Розповідали про них різне: ніби розуміють мову тварин, читають думки людей і навіть уміють укладати угоди зі страшними нічними духами, які переправляють душі померлих через західні гори до країни вічного сну. Тому й живуть набагато довше за звичайних людей і не старіють. Ходили чутки, що були вони настільки зарозумілими, що наважилися зневажати… Сонце, поклонялися тільки Вогню. Через те, хоч і розумними були, не могли вжитися між собою: постійно билися, ворогували, доки не знищили одне одного. Уціліти вдалося лише кільком.

Заносило землею страшні й величні руїни кам’яних фортець. Удень там кричали ворони, а вночі страхітливо ухали сови й шелестіли кажани. І наближатися до цих місць мало хто наважувався, хіба що розбишаки-бродники, покидьки різних племен, вільні й безтурботні — ті нишпорили де хотіли.

Люди боялися останніх чаклунів, хоча іноді зверталися до них за допомогою, бо ті були досить-таки удатними цілителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялося — і мертвих з того світу повертали. Але ціну за здоров’я призначали самі чародії, і ніхто не міг знати наперед, чого вони забажають: кількох шкурок, глеків чи самої людини. Ті, кого забирали до замків, ставали невільниками, їх не можна було викупити, а найстрашніше — вони самі не хотіли повертатися до звичайного життя, ставали відлюдькуватими, осібними і дуже скидалися на чаклунів.

Тому орачі трималися подалі від кам’яних замків — так безпечніше.

Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунів.

От і зараз вона сиділа на лаві з прядивом у руці, а навколо неї — тітки та сестри, рідні й двоюрідні, також з роботою в руках.

— Чому ж чаклуни ворогують між собою? — запитала одна з дівчат. — За владу б’ються?

Диводан мишеням прослизнув на піч, де затишно пахло сухою травою, і настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапку — щоб краще було чути.

— Не знаю, — сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. — Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.

— А ти колись чаклуна бачила?

— Ні.

— А ось люди кажуть, ніби…

— Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.

Диводан зліз із печі, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддя — на долоні, тільки бірюзові очі вогниками світилися.

— Кажуть вона красунею була? — не могла вгамуватися сестра.

— Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.

— Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! — хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.

— Я пожартувала, — старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. — А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотіло — чи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.

— Голос дзвінкий?

— Ні, очі.

— Хіба таке буває?

— Буває… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п’ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, щоб про неї не мріяв.

— І не злякалася! — Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму — щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:

— А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!

— Нумо, розкажи.

Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:

— Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнеча — Стратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з ними — чаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.

— Погано… — стара відклала прядиво.

— Чому?

— Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не миряться — де їм нас чіпати. А якщо об’єднаються… А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?

— Золото ж, мабуть. А то й срібло! — знову підскочив Диводан.

— Срібло тільки в чаклунів буває, — не згодилася старша сестра.

Хлопчик повернувся до неї:

— Хочу його побачити.

— А вечеряти не хочеш, Данчику?

— Я багато чого хочу! — Диводан пішов з покою. Дівчата вслід усміхнулися, і бабуся теж.

Залишилися за спиною тепло та затишок низької хатини, тріпотливі вогники каганців, ніжні запахи хліба, льону та вовни.

А надворі — тиша, віхола ущухла, з чорної латочки між хмарами виглядають великі блискучі зорі. Срібні чи що?

Диводан намацав за пазухою сопілку, та заграти на ній не наважився — ще сміятимуться. Взагалі-то кпинів не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував із себе сам. Але щоб хтось глузував з його музики — не хотілося.

А в голові наспівувала весела мелодія. Чи чув десь, чи сам вигадав?

4

Стремена дзвеніли.

Цей звук було чути, бо коні ступали тихо, не іржали, а вершники їхали мовчки й нічим не порушували тиші. Попереду — суворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навіть трохи замріяним.

Серед слуг чародія не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всі, як на підбір: молоді та дужі, ясноокі, з коротенькими світлими вусами. Проте їхня холоднокровна незворушність справляла враження якоїсь дивної хвороби, душевної немочі чи глибокого потрясіння.

Неозора степова рівнина дихала весняним пробудженням і дзюрчала безліччю струмочків. Здалеку вже вимальовувалася висока кам’яна фортеця, до якої й прямували мовчазні вершники.

Під’їхавши впритул, вони побачили, що міст через рівчак перекинуто, а брама гостинно відчинена. Як тільки кінь Вельфа ступив на колоду містка, в прорізі брами з’явилася Огнеслава. Взялася рукою за коване мереживо залізних ґрат, немов підкреслюючи хазяйським жестом своє право на цю твердиню.

Висока й струнка, в чорній оксамитовій сукні, яка щільно облягала стан і ширшала до низу, з розкішним поясом, увішаним разками діамантів, вона була б зовсім схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна країна Авілар, якби не довге вогняне волосся й зелені-зелені очі.

— Зупинися, Вельфе! — суворо наказала вона непроханому гостеві. — Не наближайся до замку Тровіка!

Він не ворухнувся, не змінив виразу обличчя, але його кінь став, ледь пролунав перший звук її голосу. Задзвеніли стремена й вуздечки — то слуги Вельфа осаджували і своїх огирів.

Якийсь час усі мовчали. Погляди схрещувались, немов мечі, очі випромінювали люту ненависть, що дзвеніла у прохолодному повітрі, немов крижана криця.

— Як ти тут опинилася? — процідив крізь зуби чаклун.

— Невже не можеш здогадатися, Вельфе? — зухвало посміхнулась Огнеслава. Вона й піша здавалась вищою за вершника.

Вельф потер прикрашений наруччям зап’ясток, скривив презирливо губи:

— Морельда передала тобі промінь Тровіка.

— Здогадався, — Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. — А сюди чого припхався?

— Приїхав за Віландою.

— Звідки знаєш, що вона тут?

— Відгадай і ти.

Огнеслава враз змінилася на лиці, почервоніла, її маленькі ніздрі вмить розширилися:

— Ти схопив Коріеля!

Тепер переможно посміхнувся він.

— Морельда навіть з того світу прокляне тебе! — від дзвінкого Огнеславиного голосу затремтіли ланцюги підвісного мосту.

— Я боюся її, як і тебе.

— Проте Віланди ти не візьмеш.

— Побачимо. У мене є час. Ти все одно не зможеш зробити її чаклункою.

— Чого ж ти не привіз Коріеля? Не встиг скалічити його?

Вельф натягнув повіддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:

— Твоя біда, Огнасю, в тому, що ти вважаєш себе чаклункою. Але ти звичайна дівчина, яка навчилася трохи чаклувати.