І швидко поїхав геть, челядники ледь устигали за ним.

Чародії ніколи не називали одне одного скороченими іменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертанні «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскільки вона не відповідала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячної міді свого волосся, і пильно дивилась услід вершникам у чорному.

Вона помітила, як Вельф озирнувся. Він обпік її поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай ніколи не робив. Огнеслава різко крутнулась і зникла в отворі брами.

Зарипіли завіси, зачинилися ворота, повільно поплив угору важкий підйомний міст.

5

Бабуся розповідала.

Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.

— Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоду, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.

І життя було непевне. Ніхто не розумів — до чого воно йде. Але люди призвичаїлися до несподіванок та й жили собі, ніби так воно й має бути.

Рипливий бабусин голос лунав, немов стародавня зношена пісня. Як відлуння відшумілих вітрів, як шелест таємничих кроків нічних духів. Це нагадувало шерех глини на гончарному столику. Проте візерунок був древнім, напівстертим і від того ще цікавішим:

— І коли нагрянули чародії, вони не злякалися. А чорноволосі чаклуни взялися за руки, обхопили землю і стисли її. І здригнулася земля, і зіщулилась, і застигла навік у межах своїх, які ніхто ніколи не порушить, бо втратили чаклуни свою силу, та й лишилося їх небагато. І ті скоро згинуть, а світ стоятиме. Такий, як є, бо цього хоче Сонце.

Старенька трохи помовчала, ковзнувши напівсліпим поглядом на туманну імлу за вікном. Сонце вже зайшло, але вони не запалювали каганця. Біля печі було тепло та затишно. І спокійно лилися тисячі раз повторені різними людьми слова:

— Світ — коло священне.

Сонце — коло, і ходить воно по колу. І світ — коло, і життя в ньому має йти по колу. Так є і так буде завжди. Коло — священне. Навіть безтілесні нічні духи це розуміють. Тільки чаклуни виявляють спротив, тому і прокляті вони, тому й приречені зникнути без сліду. Рано чи пізно змеле їх священне Коло на порох, і вітер розвіє. А світ стоятиме.

Диводан слухав і тішився: до чого ж бабуся мудра!

6

День догорав.

Сонце, спускаючись усе нижче, почало набирати відтінків вечірнього полум’я. Повітря також змінилося, стало чарівно-тремтливим, кришталевим, неначе келих, з якого вилилися останні краплини золотого денного світла, а чорний трунок ночі ще не встиг наповнити його.

Степ німував, лише внизу, у глибокому рові під мурами замку дзюрчала вода.

Вельф самотньо стояв, схрещеними руками щільно притискаючи до грудей чорний плащ, і думав про одвічну приреченість: свою, Авілара… і про нічних духів.

Авіларом його земляки називали свою країну. А себе — авіларцями.

Колись то був могутній численний народ. А тепер залишилося троє — він та двійко його племінників. Віланди ніколи не бачив: Огнеслава примудрилася сховати її в замку тисячолітнього Тровіка, наймогутнішого з магів. Вічного, мов ті скелі, серед яких таївся. Напророкував Авілару неминучу загибель і терпляче чекає розв’язки. Незбагненний, страшніший за будь-яких духів, нічних чи пекельних.

Найголовнішою своєю чеснотою авіларці вважали абсолютну відразу до будь-якої неправди. На їхню думку, лише дикуни могли принижуватися до ганебної брехні, але не горді чародії. Ось найголовніше кредо, якому навчали дітей, тільки-но ті починали спинатися на ноги. Ніколи не лукавити. І сховати свої думки від сторонніх. Не дозволяти чужим читати їх.

Хоча таких умільців уже майже не залишилося.

Вельф згадував ті давні часи, коли їх також було тільки троє — він зі старшим братом Чарою та Морельда. Вони знайшли сили переступити через фатальну ворожнечу й простягнути одне одному руки.

Разом вони шукали причини згубних непорозумінь серед загиблих родичів. Наче хтось невідомий, але сильніший за них, штовхав непокірливих авіларців знищувати свій рід. До ноги. Уперто й методично.

Найбільша підозра падала на давно приборканих нічних духів. Але її відразу зі сміхом відкидали: цього не може бути. Тому, що не може бути ніколи! Хай їх остерігаються жалюгідні дикуни, а не чаклуни, звиклі тримати в своїх руках усе, до чого могли дотягнутися, навіть в уяві.

Вельф обожнював Чару. І як міг не любити його коханої дружини Морельди? Вони були іронічні, любили жартувати й не хотіли вірити ні в злу волю близьких, ні в старовинні пророцтва. Здавалось: усі чвари й ненависть позаду. А в майбутньому — повільне, але обов’язкове відродження.

Руда Огнеслава розколола їхню ідилію на друзки. Вони занадто вірили в себе, а вийшло, що світом керує сила незрівнянно могутніша за всіх чаклунів.

І Вельф збунтувався.

І програв. Спочатку життя Чари…

Повторював напам’ять старовинні віщування — і все всередині переверталося. Боявся пророцтв: і тих, що повинні справдитися, і тих, що можуть залишитися нездійсненими. Коли зрозумів, що саме він приречений їх виконувати, злякався ще більше.

Його родичі так і не встигли збагнути: як завжди готові до послуг тих, хто вміє цим скористатися, духи зла підкорюють свідомість своїх володарів. В чому їхня сила? В умінні обдурювати?

…Вечірню тишу порушив Коріель. Підбори його міцних чобіт лунко цокали довкруж, але Вельф навіть не повернув голови. І коли хлопчик порівнявся з ним, ніби між іншим запитав:

— Чого тобі?

Вітатися тут було не прийнято, тому Коріель одразу вдався до пояснень, чітко і дзвінко вимовляючи кожне слово:

— Хочу, щоб скеля, помічена блискавицею, пала ницьма!

Чаклун зацікавлено подивився на хлопця:

— Навіщо?

Той зблиснув чорними, як смола, очима:

— Щоб ніхто не зміг побачити сліду від блискавки та зрушити такого великого каменя з місця!

Вельф якийсь час мовчки дивився на хлопчика, потому на його вустах з’явилась погордлива посмішка, і він запитав:

— Ту скелю видно з муру замку?

— Ні, тільки з вежі.

Неквапом вони піднялися на вежу. Гвинтові сходи скупо освітлювалися вузенькими вікнами. З найвищого майданчика, який не мав даху, було видно геть усе довкола. На сході — плаский степ з поодинокими валунами, на заході — стрімчасті чорні скелі й червоне палаюче сонце над ними.

— Слід блискавиця залишила з протилежного боку… — задумливо мовив чаклун.

— Так.

— Ти запримітив його, коли їздив у гори?

— Спочатку мені про нього розповів Кіла.

— Якщо скеля впаде, то залишиться легенда… І ніхто не побачить знаку…

— Ти звалиш скелю, Вельфе?

— Це зробиш ти. Якщо захочеш.

— Я не зможу.

— Зможеш, — з притиском мовив чаклун, і Коріель одразу збагнув, куди той хилить. Напружився, мов струна, і боязко запитав:

— Час вже настав?

Замість відповіді почув запитання:

— Боїшся?

— Нітрохи! Я давно вже хочу чаклувати.

Крутими сходами вони зійшли вниз, потім довго мовчки простували численними напівтемними коридорами й переходами, поки не опинились у просторій кімнаті з гранчастою стелею. Горорізьблені стіни з вузькими гострокутними вікнами, розкішні дерев’яні меблі й старовинні гобелени чванливо бундючилися, не вдоволені полум’яним блиском променів вечірнього сонця.

Вельф злегка торкнувся шафи, що займала майже півстіни, — і міцні дерев’яні дверцята без жодного звуку м’яко розсунулися. Узяв з полиці невелику, але важку скриньку, прикрашену зображенням химерних крилатих звірів. Його губи заворушилися: стиха він виголосив заклинання. Коли скінчив, повернувся до хлопчика. Дивлячись у його застиглі чорні очі, однією рукою розстебнув чорну сорочку Коріеля, оголив йому груди й підніс до них витягнуту зі скриньки велику металеву осу, яка дуже скидалася на живу, і різким рухом увігнав її жало прямо в серце хлопчика.

Коріель сіпнувся, умить зблід, в очах застиг німий крик — і повільно потонув у трутизні Вельфових очей, розчинився в спокійній глибині.

Поривчастим рухом Вельф висмикнув жало, тільки на білій шкірі на грудях хлопчика лишилася малесенька краплинка крові.

— Що відчуваєш? — запитав чаклун, важко дихаючи.

— Кров кипить… Уся, скільки в мені її є… Але вона холодна… Холодна, як ніколи… А ще відчуваю дивну… силу… — Коріель говорив повільно, мов зачарований.

— Боляче?

— Ні.

— Добре, — чародій посміхнувся впевнено й гордовито. — Ходімо.

Вони довго блукали темними переходами, і коли опинилися на верхньому майданчику вежі, сонця вже не було видно, тільки широка рожева смуга тьмяніла над обрієм. А у високості сяяв місяць уповні, блідий, окутаний туманною імлою.

— Бачиш скелю? — різко спитав Вельф.

— Дуже добре, — спокійно відповів хлопчик, хоча був блідий, як крейда.

— Випростай руки й дотягнися долонями скелі.

Коріель виконав наказ, раптом зненацька відстобурчив пальці, ніби торкнувся невидимої перепони в повітрі, й вигукнув радісно:

— Я дістав її! Руками!

— Тепер роби з нею, що хочеш.

Коріель видихнув — важка скеля захиталась і впала. Гуркіт від її падіння долинув до хлопчика лише тоді, коли він опустив руки й переможно подивився на підкорений світ.

— Золотого сліду блискавиці більше немає, — мовив урочистим, дещо притишеним голосом Вельф, ніби звертався виключно до себе.