По ній не було видно, що б змерзла чи злякалась, перестрашений вигляд мали хлопці. Диводан глипнув на Гайнелія, той злегка кивнув головою. Тоді орач враз посміливішав, гостинно розвів руки:

— Просимо до нашого куреня… Чи то… до багаття! Зараз підкину хмизу, а то зовсім згасло. От біда — поїли всю дичину, яку вполювали сьогодні!

— Багато ж ви їсте. Чи вполювали замало? — насмішкувато мовила дівчина й сіла біля вогню. Безтурботно відпустила коня, не стриножила.

Диводан також обережно присів і потягнувся до торбини:

— Можемо хлібом пригостити. На жаль, черствий трохи. І бринза є, і м’ясо.

— Дякую, я не голодна. Оселя моя недалеко.

— Такі дівчата, як ти, повинні жити в замках, — Диводан відклав торбу.

— А я і живу в замку, — спокійно мовила незнайомка.

— То ти чаклунка?

— А ти як гадаєш?

Диводан вже було звівся на ноги, але Гайнелій притримав його за руку і не дав устати. Проте неспокійний орач струснув буйними кучерями й випалив:

— А можеш прямо зараз зробити щось… таке? Незвичайне?

Вона усміхнулась, показавши рожеві у відблисках вогню зубки:

— Просто-таки зараз?

— Авжеж!

— А не боїтесь?

— Ні!

— Не спішіть, — розтягуючи слова густим низьким голосом мовив Гайнелій, — може, це небезпечно?

Дівчина подивилась серйозніше:

— Небезпечно сидіти отак удвох глупої ночі, коли поруч нишпорять воїни Стратомира, і палити багаття, щоб привернути до себе увагу.

— За два дні ми й слідів їхніх не бачили, — обурився Диводан.

— А коли хмари затуляють небо, і ти не бачиш зірок, невже вони тоді не світять?

— Я ніколи не чув, щоб ватага степовиків обминула двох подорожніх.

— Небагато ж ти чув.

— А бачив іще менше! Дива зроду не бачив. І чаклунів також. Кажуть, чародії всі повивелись. Може, і ти лише нахваляєшся?

Гайнелій тільки видихнув від такого зухвальства, а чорнявка встала. Поблизу тривожно загукав пугач, дівчина махнула рукою — і крик стих. Відійшла вбік, кинула погляд на багаття — й воно запалало так, наче туди підкинули цілий оберемок сушняку. Диводан з Гайнелієм відсахнулись од вогню, а дівчина струснула незаплетеним волоссям — і враз злетіла вгору й повисла в повітрі, посовавшись трохи, зручненько вмостилась, підібгавши під себе ноги. Неквапно взяла в долоні одну із зірок, ту, що була найближче, поклала на коліна, потому дістала ще одну, ще й іще. Збирала їх, як вишні в саду. Хлопці затамували подих, а чорнявка й не думала зупинятись. Невдовзі поблизу неї не залишилося жодної зірки, яку могла, сидячи, схопити. Тоді вона почала кидати їх жменями врізнобіч. Сяюча курява засліпила очі, довелося їх примружити, і коли хлопці розтулили повіки, зорі були вже на своїх місцях, тільки блищали трохи яскравіше, ніж завжди, а дівчина спустилася вниз, обережно ставлячи ноги на щаблі невидимої драбини. І перетворилася на справжню чаклунку: чорна сукня шаруділа м’яким сріблястим лиском, а на стегнах колихались діаманти, що рясними разками звисали з пояса. Ступила на траву за якийсь крок від вогнища.

Хлопці самі не помітили, як звелися на ноги й стали так, щоб їх та чародійку розділяло полум’я. Дівчина спокійно простягла руку долонею догори — за її спиною хрипко закричав пугач. Вона злегка кивнула головою — і птах замовк. Усміхнувшись, чаклунка запитала насмішкувато:

— Хто ж із вас більше злякався? Ти, Гайнелію? Чи ти, Диводане?

— Звідки знаєш наші імена? — дзвінко вигукнув останній.

— Пташка процвірінькала.

— А що вона проспівала ще?

— Що ви не без мети тут блукаєте, а шукаєте замок.

— Отакої!

— Ходімо, беріть коней.

Хлопці хапливо позбирали свої речі і, бачачи, що чаклунка не поспішає сідати верхи, взяли за вуздечки своїх вороних.

Багаття враз згасло, само, мов і не горіло, а попереду заблимало кілька факелів! Хлопці угледіли величезну споруду — з Диводанової голови мало шапка не злетіла, коли глянув угору. Прошепотів здивовано:

— Увечері замку тут не було!

Всі фортеці чародіїв розташовувалися в степах. Орачі знали про них від степовиків.

Гайнелій схопив Диводана за лікоть, даючи знак, щоб мовчав. Чаклунка дзвінко розсміялася й озирнулась, гнучко вигнувши сяючий намистинами стан.

За кілька кроків від неї почулися рипіння і дзвін. Враз до її ніг упав дерев’яний міст. Його міцний настил освітлював вогонь смолоскипа, якого тримав служник у темному вбранні та чорній шапці.

Вона привітно запитала у нього:

— Як справи, Маю?

— Все гаразд, пречудова Віландо.

— То тебе звуть Віландою? — чомусь зрадів Диводан.

Озирнулась погордливо:

— Негарно вимовляти ім’я чаклунки без шанобливих слів.

— Яких саме?

— Гарних. Незрівнянна, чарівна, всесильна, або хоча б — о.

— Як це — о?

Дівчина багатозначно поглянула на служника, і той, злегка вклонившись, мовив:

— Не гнівайся, о Віландо, він ще навчиться.

Диводан від несподіванки упустив повіддя, а поки піднімав, Гайнелій обігнав його, обережно ведучи коней по дерев’яних колодах мосту. Через овальні ворота зайшли в середину надбрамної вежі. Ззаду грюкнули, падаючи, масивні важкі ґрати, а попереду розчинилися стулки величезних дверей, оббитих залізом. Двоє прислужників, ні слова не кажучи, забрали у хлопців коней.

Пройшовши невеличке подвір’я, до якого, мов у глибоку криницю, зазирало лише кілька зірок, опинилися спочатку у вузькому коридорчику, а потім — у залі, що вражала грізною величчю: смолоскипи освітлювали тільки людей, а стіни та стеля потопали в мороці, немов їх і не було.

Двері сюди Віланда відчинила, не торкаючись їх жодним пальчиком, лише махнувши рукою. Тут не тхнуло холодом каміння, а пахло полином, сильніше, ніж у лузі чи в степу. Запах цей здавався несправжнім, штучним. Бентежив, п’янив, лякав.

За звичаєм хлопці познімали шапки, Диводан засунув свою за пояс, а Гайнелій тримав у руці, бо та, обшита мідними бляшками, не гнулася. Вони здогадалися, що Віланда привела їх до старшої хазяйки.

Біля протилежної стіни зали у великому дерев’яному кріслі з високою різьбленою спинкою сиділа розкішна рудоволоса красуня в чорній зі сріблястими брижами сукні. Вона сперлася руками на підлокітники і гладила свої пещені пальці. Браслети поверх довгих рукавів сяяли, розсипаючи снопи іскор. Важко було зрозуміти, скільки їй років — свіже обличчя, молоде гнучке тіло, золоті лелітки в очах, і тільки дивний погляд, повний смутку й трутизни, порушував гармонію квітучої юності.

За спинкою крісла, з правого боку, підсліпувато вирячував очі пістрявий пугач.

Закоханий у все красиве, Диводан милувався вишуканими меблями, що півколом виструнчилися позаду господині. М’які лінії, ніжні візерунки інкрустацій — нічого зайвого, надміру яскравого. Химерна, сувора, абсолютно незвична краса і насторожувала, і приваблювала.

Віланда плавно підійшла до крісла, граційно вмостилася на поручні. Поклала руку на плече рудої красуні, і та одразу втратила неприступність. Перезирнувшись, вони зрозуміли одна одну без слів. Враз Віланда, усміхаючись, заговорила мовою орачів:

— У тебе із Диводаном однакове волосся, ти помітила, Огнеславо?

Диводан прикипів поглядом до водоспаду чарівних кіс, що світилися всіма відтінками полум’я, кучерявилися, мов живі.

— Огнеслава! — гучно вигукнув хлопець, і луна десятки разів повторила цей радісний вигук.

— О, як голосно, — усміхнулася красуня Огнеслава і плавною ходою підійшла до Диводана. — Ти завжди здіймаєш стільки галасу?

— Не завжди, але досить часто, — відповіла за нього Віланда, сидячи на підлокітнику крісла.

— Не бійся, — сказала Огнеслава в обличчя Диводанові й міцно обхопила обома руками його голову. «Я не боюся», — хотів відповісти хлопець, але, зазирнувши у величезні зелені очі, що уважно дивилися на нього, побачив у мареві смарагдових вод своє село, рідних, Зорицю, сиву прабабусю. Ніяково закліпав очима, а Огнеслава весело мовила:

— То ти, виявляється, ще й родич мені? — опустила руки й повернулася до Гайнелія.

Заговорила, розтягуючи слова мовою степовиків:

— А ти звідки будеш? Чий?

— Мені потрібно відповідати, чи ти, незрівнянна Огнеславо, сама довідаєшся про все? — високий, кремезний Гайнелій стояв, гордо здійнявши голову, Диводан позаздрив його упевненості. Він уперше побачив степовика без шапки, замилувався його хвилястим волоссям, трішечки світлішим за коси Зориці.

Огнеслава задумливо оглянула Гайнелія й запитала:

— Ким ти доводишся покійному цареві Чаргару?

— Племінником.

— Його синів убили, то спадкоємиць — ти?

— Спадкоємець, позбавлений влади? Я — данник Стратомира.

— Стратомир не вічний.

— Йому чаклун Вельф допомагає.

— Правда. Допомагав. Раніше.

— А тепер?

— Доки Віланда тут — ні.

— О всесильна Огнеславо, ти…

— На жаль, я не всесильна. Але дещо зробити можу. Ти просиш допомоги проти Стратомира?

— І готовий заплатити життям.

— Чиїм?

— А чиє тобі потрібне? — Гайнелій глипнув на Диводана, і той похолов.

Огнеслава посміхнулась:

— Ти багатьма життями розпоряджаєшся?

Хлопець знітився:

— Ні. Але збираюсь…

Диводан тільки переводив погляд з Огнеслави на Гайнелія, а відтак на таємничооку Віланду й покусував губи. Провів чимало часу зі степовиком, а і досі про нього майже нічого не знає. А що він знає про Огнеславу? Вдома вважали: згинула без сліду. Дуже давно. А вона виявляється жива.

Молода, упевнена, сяє красою.

Непомітно просунув руку під куртку, намацав керамічне намисто — родинний оберіг, який завжди носив на шиї. Відчув тепло намистинок. Але ж обереги від духів захищають, а не від чаклунства.